Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том третій

сказав Мет і рушив до собаки, але той війнувсь убік. Погонич кинувся за ним, але Білозуб метнувся від нього поміж ноги пасажирів. Він усе ухилявся від Мета й не давався йому в руки.

Та тільки-но озвався його навчитель любові, він одразу слухняно підійшов до нього.

— Не дається тому, хто стільки місяців годував його, — ображено пробурмотів Мет. — А ви… адже ж ви годували його тільки першими днями, коли спізналися з ним. Але вбийте мене, коли я знаю, як він зрозумів, що ви господар!

Скотт, що гладив Білозуба, враз нахилився й показав на свіжі порізи на морді й рану під очима. Мет нагнувся й собі і провів рукою по животі Білозубові.

— Про вікно ж ми забули! Він геть усім черевом порізався. Либонь, розбив скло й вискочив.

Відон Скотт не слухав. Він щось хутко обдумував. «Аврора» дала останній свисток. Ті, хто проводив, кинулися трапом на берег. Мет скинув свого шарфа й хотів зав'язати ним за шию Білозуба, та Скотт схопив його за руку.

— Прощавайте, Мете, друзяко. А щодо вовка, то вам не доведеться про нього писати… Бачите, я…

— Що? — здивувався Мет. — Невже ви хочете сказати…

— Авжеж, саме це. Заберіть шарфа. Тепер уже я вам писатиму про нього.

Спустившись до половини трапа, Мет обернувся.

— Він не витримає клімату! — крикнув він. — Хіба що обстрижете в спеку!..

Трап підняли, і «Аврора» відчалила від берега. Відон Скотт востаннє махнув рукою Метові, що стояв на березі, а тоді повернувся до Білозуба.

— Ну, гарчи ж тепер, розбишако, гарчи! — казав він, ласкаво плескаючи його по голові й чухаючи прищулені вуха.

Розділ II

ПІВДЕННИЙ КРАЙ

Білозуб зійшов з пароплава в Сан-Франціско. Місто його приголомшило. Десь глибоко у нього в свідомості невиразне уявлення про божество завжди пов'язувалося з уявленням про силу. І ніколи досі білі люди не здавались йому такими чудодійними богами, як тепер, коли він ступав по брудному брукові Сан-Франціско. Замість рублених хатин, які він перше бачив, здіймались височенні будівлі. Вулиці на кожному кроці загрожували якоюсь небезпекою; їхали вози, екіпажі, автомобілі, здоровецькі коні тягли за собою важкі хури, снувалися довжелезні дроти, а серед цього шарварку з голосним посвистом і дзеленьканням пролітали страшні трамваї, виттям своїм нагадуючи йому рисів у лісах його рідної Півночі.

Усе це було проявом сили. У цьому всьому й за цим усім стояла людина. Вона все рухала, все знала і, керуючи цими речами, виявляла, як і за давніх часів, свою владу. Це була велетенська і приголомшлива сила. Білозубові стало страшно. Ще цуценям, опинившися зараз після Пустелі в індіянському таборі, він відчув, який він маленький і нікчемний; так ось і тепер, дорослий, гордий своєю снагою, він раптом відчув те саме. І як їх тут багато, цих богів! Йому морочилось у голові, і боліли вуха від вуличного гомону. Розгублений і приголомшений цим безугавним рухом, він відчував як ніколи раніше свою залежність від господаря і йшов за ним услід, і на мить не спускаючи його з ока.

Але місто, немов якийсь кошмар, промайнуло перед Білозубом і зникло, наче поганий, страшний сон, що потім ще не раз йому снитиметься. Господар завів його в багажний вагон і прив'язав на ланцюг серед накиданих валіз та скринь. Тут орудував присадкуватий темношкурий бог, що ці валізи й скриньки втягав у двері й кидав на купу або з тріскотом викидав із дверей туди, де їх підхоплювали інші боги.

І тут, у цьому багажевому пеклі, господар покинув Білозуба, — так він принаймні подумав, поки знайшов нюхом його речі, що їх вирішив тепер стерегти.

Проминула година. У дверях вагона знову з'явився Бідон Скотт.

— Саме впору прийшли, — незадоволено зустрів його вагонний бог. — Цей ваш собака не дав мені й пальцем торкнутися до ваших речей.

Білозуб вийшов з вагона. На превелике його диво, кошмарне місто вже зникло. Вагон був для нього, наче кімната в будинку, і коли він сюди входив, довкола вирувало місто. А тепер воно щезло без сліду й більше не глушило його. Перед Білозубом розлігся привітний, веселий край, заллятий сонцем, повний тиші й спокою. Але дивуватись довго на те перетворення не було коли. Білозуб сприйняв це так, як звик сприймати всі незбагненні прояви сили богів. Хто зна, чого тільки вони не можуть!

Недалечко стояв екіпаж. До господаря підійшли чоловік і жінка. Жінка простягла руку й обхопила його за шию… Це ж ворог так чинить! Мить, і Відон Скотт, визволившись із обіймів, схопив Білозуба, що гарчав і лютував як навіжений.

— Нічого, мамо, — казав Скотт, міцно тримаючи собаку й заспокоюючи його. — Він подумав, що ви хочете мені щось лихе заподіяти, а такого він не потерпить. Тепер усе гаразд. Незабаром він зрозуміє.

— А поки що мені можна приголубити свого сина, тільки коли його собаки нема поблизу, — усміхнулась мати, ще бліда з переляку.

Вона подивилася на Білозуба. Наїжившись, він гарчав і не відводив від неї гнівного погляду.

— Ні, він швидко зрозуміє, ось побачите, — відповів Скотт.

Він ласкаво заговорив до Білозуба, а коли той заспокоївся, наказав йому рішучим тоном:

— Ну, лягай! Чуєш?

Ці слова господареві Білозуб уже знав, і, хоч і не дуже радо, послухався.

— Тепер можна, мамо, — сказав Відон Скотт, простягаючи до неї руки, але й не спускаючи з ока собаки.

— Лежи! — остеріг він. — Лежи!

Білозуб був наїжився й намірився скочити, та після наказу ліг знову, стежачи за ворожими вчинками. Проте нічого поганого не сталося господареві, навіть коли й другий бог, чоловік, також його обняв. Потім речі поклали в екіпаж, туди ж посідали й боги, а Білозуб побіг за ними, подеколи наїжуючись проти коней, — мовляв, він не попустить, щоб вони заподіяли щось лихе його богові, якого вони так швидко везуть дорогою.

За чверть години екіпаж звернув у муровану браму й покотився алеєю з густих горіхових дерев, що їхнє верховіття тісно поспліталось між собою. Обабіч тяглися луки, на яких де-не-де росли величезні крислаті дуби. Недалеко за ними виблискували темним золотом обпалені від сонця покоси, різко виділяючись на ясній зелені лук, а далі видніли темно-бурі горби й гірські пасовища. На невеликому пагорку серед рівнини стояв будинок з довгою верандою і численними вікнами.

Але Білозуб не встиг як слід навіть глянути на все це. Тільки-но екіпаж завернув у браму, як на нього налетів кундель, гостромордий і з розпаленими від люті й злості очима. Нападник відрізав Білозуба від екіпажа. Своїм звичаєм мовчки наїжившись і