Френк Херберт - Дюна

Слухаючи сина, Джессіка дивувалася його проникливості й гостроті розуму.

— Мій батько мав хист обирати друзів, — продовжив Пол. — Він був скупим у виявах любові, але ніколи не помилявся. Його слабкість полягала в нерозумінні природи ненависті, — він глянув на матір. — Вона знає про це. Я передав їй батькове повідомлення: він ніколи в ній не сумнівався.

Джессіка відчула, що втрачає контроль, і закусила нижню губу. Зауваживши напружену офіційність Полових слів, вона збагнула, чого вони вартували йому. Їй хотілося підбігти до нього, притулити його голову до грудей — хоча вона й ніколи не робила цього раніше. Але рука, що стискала її горло, більше не тремтіла, а вістря, що впиралося в спину, тиснуло точно й гостро.

— Один із найжахливіших моментів у житті хлопчика, — говорив Пол, — це відкриття того, що його батько і матір — людські істоти, яких поєднує така любов, якою вони ніколи не поділяться з ним. Це справжня втрата й усвідомлення того, що ми в цьому світі цілком самотні. І та мить дає змогу відчути власну правду, уникнути якої неможливо. Я чув, як батько говорив про матір. Вона не зрадниця, Ґурні.

Джессіка, відновивши здатність говорити, мовила:

— Ґурні, відпусти мене.

Вона не вкладала в ці слова жодних особливих наказів, не намагалася зіграти на його слабкості, та рука воїна впала. Жінка підійшла до Пола й стала навпроти, не торкаючись його.

— Поле, — мовила вона. — У світі є й інші прозріння. Я враз збагнула, як використала й спотворила тебе, щоб спрямувати тим шляхом, який обрала сама… шляхом, який я мала обрати — якщо це хоч трохи дасть мені прощення — через своє виховання. — Вона проковтнула клубок у горлі й поглянула синові у вічі. — Поле… Я б хотіла, щоб ти зробив дещо для мене: обери курс на щастя. Твоя пустельна жінка, одружуйся з нею, якщо хочеш цього. Кинь виклик усім і всьому, щоб зробити це. Але обери власний шлях. Я…

Вона замовкла, почувши тихе бурмотіння позаду себе.

Ґурні!

Джессіка зауважила, що Пол дивився їй за спину, і розвернулася.

Ґурні стояв на тому самому місці, але тепер сховав у піхви ножа й розстібнув плащ, відкривши на грудях гладенький сірий дистикост — контрабандисти купують такі у фрименів.

— Устроміть ножа просто мені в груди, — бурмотів Ґурні. — Вбийте мене — та й по всьому. Я заплямував своє ім’я! Зрадив власного Герцога! Найкращого…

— Ані руш! — гарикнув Пол.

Ґурні витріщився на нього.

— Застібни плащ і припини поводитися як дурень, — сказав Пол. — На сьогодні вистачить дурниць.

— Убийте мене, кажу! — шаленів Ґурні.

— Ти ж мене краще знаєш, — відказав Пол. — Яким же ідіотом, по-твоєму, я є? Невже я маю проходити через це з кожною людиною, яка мені потрібна?

Тоді Ґурні поглянув на Джессіку й заговорив нещасним, благальним, таким не схожим на себе голосом:

— Тоді ви, міледі, благаю… вбийте мене ви.

Джессіка підійшла до контрабандиста й поклала руки йому на плечі.

— Ґурні, ну чому ти так наполягаєш, щоб Атріди вбивали тих, кого люблять?

Вона м’яко забрала поли плаща в нього з пальців, з’єднала й застібнула тканину в нього на грудях.

Ґурні промимрив:

— Але… я…

— Ти гадав, що робиш це заради Лето, — сказала вона. — Я шаную тебе за це.

— Міледі, — промовив Ґурні. Голова впала йому на груди, і старий воїн заплющив очі, щоб із них не полилися сльози.

— Вважаймо це непорозумінням між давніми друзями, — сказала вона, й Пол почув заспокійливі, лагідні нотки в її голосі. — Усе скінчилося, і можемо бути певні, що такого непорозуміння ніколи більше між нами не трапиться.

Ґурні розплющив блискучі від вологи очі й поглянув на неї.

— Ґурні Галлек, якого я знала, мав хист і до клинка, й до балісета, — сказала Джессіка. — Саме його балісет я любила найбільше. Невже Ґурні Галлек не пам’ятає, як я тішилася в ті години, коли слухала, як він грав для мене? У тебе й досі є балісет, Ґурні?

— У мене тепер новий, — відказав Ґурні. — Солодкоголосий інструмент, привезений із Чусука. Звучить, як справжній Варота, але підпису на ньому нема. Гадаю, що це зробив хтось із учнів Вароти, хто… — він замовк. — Що ж я можу сказати вам, міледі? Базікаємо тут про…

— Не базікаємо, Ґурні, — сказав Пол і підійшов до матері, дивлячись просто у вічі Ґурні. — Це не базікання, а розмова, що дає друзям утіху. Мені було б дуже приємно, якби ти зіграв для неї зараз. Бойові розрахунки трохи зачекають. У будь-якому разі ми ж не завтра йдемо у бій.

— Я… Я принесу балісет, — сказав Ґурні. — Він у коридорі.

Воїн-менестрель обійшов їх і зник за шторами.

Пол поклав долоню на материну руку й відчув, що та тремтить.

— Усе скінчилося, мамо, — сказав він.

Не повертаючи голови, вона поглянула на нього скоса.

— Скінчилося?

— Звісно. Ґурні…

— Ґурні? Ох… так, — вона опустила погляд.

Коли Ґурні повернувся з балісетом у руках, зашелестіли штори. Він почав налаштовувати інструмент, ретельно уникаючи їхніх поглядів. Завіси на стінах приглушували відлуння, тому інструмент звучав делікатно і камерно.

Пол підвів матір до подушки й посадив спиною до товстих штор на стіні. Раптом його вразило, наскільки ж старою вона здавалася зараз — пустеля висушила риси її обличчя, додала зморщок у кутиках укритих синім серпанком очей.

«Вона стомилася, — думав Пол. — Треба знайти спосіб полегшити її тягар».

Ґурні торкнув струну.

Пол глянув на нього й мовив:

— У мене… є справи, які вимагають моєї уваги. Зачекай тут.

Ґурні кивнув. Здавалося, його свідомість — далеко звідси, неначе він переселився на цю мить під відкриті небеса Каладана, де на обрій набігали хмаринки, обіцяючи дощ.

Пол змусив себе відвернутися і вийшов крізь важкі портьєри в бічний коридор. Почув, як позаду нього Ґурні почав награвати мелодію, і на мить завмер за межами кімнати, щоб послухати приглушений спів.

Сади та виноградники,

і повногруді гурії,

і чаша аж по вінця повниться вином.

Та чом же я мугикаю про битви,

На порох стерті гір вершини?

Чом же в моїх очах бринить сльоза?

Вже небеса розкрились,

багатства розсипають,

все поруч, тільки руку простягни.

То чом же я про засідки міркую,

отруту в чарі литій?

Чом відчуваю враз тягар років?

Кохані руки пестять

і наготою ваблять,

екстазів райських обіцяють жар.

Та чом же я пригадую про шрами?

Старі провини душу роз’ятрили…

Чому спочинок страх не прожене?

Закутаний у плащ федайкін-посланець виринув із-за рогу