Френк Херберт - Дюна

перед Полом. Чоловік відкинув каптур назад і послабив застібки дистикоста навколо шиї — ознака того, що він щойно повернувся з відкритої пустелі.

Пол жестом наказав йому спинитися, опустив портьєри й рушив униз коридором до посланця.

Чоловік уклонився, склавши перед собою руки, неначе вітав Превелебну Матір або Сайядіну. Він мовив:

— Муад’Дібе, старшини починають прибувати на Раду.

— Так швидко?

— Це ті, кого Стілґар покликав раніше, гадаючи, що… — він стенув плечима.

— Зрозуміло, — Пол озирнувся на тихий спів балісета, міркуючи про старі пісні, які так любила матір — дивовижне поєднання радісної мелодії і сумних слів. — Скоро Стілґар прийде сюди разом з іншими. Покажи їм, де чекає моя матір.

— Я чекатиму тут, Муад’Дібе, — мовив посланець.

— Так… так і зроби.

Пол проминув чоловіка й рушив углиб печери, прямуючи до місця, яке було в кожній із таких печер — до басейну з водою. Там мав бути маленький Шай-Хулуд — істота, не більше ніж дев’ять метрів завдовжки, стримувана водою й упіймана в пастку. Творець, як тільки відокремлювався від «маленьких» родичів, щосили уникав води, адже вона була для нього отрутою. Найбільший секрет фрименів — потоплення творця, адже саме так вони створювали речовину для єднання — Воду Життя, отруту, змінити яку могло тільки тіло Превелебної Матері.

Це рішення спало Полові на думку, коли він відчув напругу, пов’язану з небезпекою, що загрожувала матері. Жодна з ліній майбутнього не вела до цього моменту — загрози від Ґурні Галлека. Майбутнє — закутане сірими хмарами майбутнє, сповнене відчуттям того, що весь світ кружляє навколо кипучого осердя — витало над ним, наче примарний світ.

«Я маю це побачити», — подумав він.

Його тіло поступово звикало до прянощів, тому пророчі видіння чимраз рідше й рідше приходили до нього… щораз тьмяніші й тьмяніші. Рішення видалося йому очевидним.

«Я втоплю творця. Ось тепер ми й побачимо, чи я Квізац Хадерах, який здатен пережити випробування, що проходять Превелебні Матері».

45

Сталося так, що на третій рік Війни пустелі лежав Пол-Муад’Діб у Печері Птахів на самоті, вкритий кісвою у своїх внутрішніх покоях. Лежав він там, неначе мертвий, схоплений у полон одкровеннями Води Життя — його єство забрала за межі часу отрута, що дарує життя. Так здійснилося пророцтво, що Лісан аль-Гайб може бути одночасно й живим, і мертвим.

Принцеса Ірулан. Збірка легенд Арракіса

Виходячи в передсвітанкових сутінках із котловини Хаббанія, Чані слухала, як ’топтер, що привіз її з півдня, загудів, а тоді зі свистом майнув у сховок за рогом. Охоронці, які трималися на певній відстані від неї, розпорошилися серед скель, перевіряючи, чи немає якоїсь небезпеки. А ще вони давали жінці Муад’Діба, матері його первістка те, про що вона їх просила: можливість пройтися на самоті.

«Навіщо він мене викликав? — питала вона себе. — Раніше він казав, що я маю залишатися на півдні з маленькими Лето та Алією».

Жінка підняла поділ своєї роби й, легко перескочивши через бар’єр, стала підніматися вгору стежкою, яку в такій пітьмі могла розгледіти лише людина, що звикла до життя в пустелі. Галька вискакувала в неї з-під ніг, але Чані не зважала і йшла вперед так легко, неначе танцювала.

Підйом і збадьорював, і допомагав позбутися страхів, що роїлися в її голові через тиху відчуженість охорони й той факт, що за нею послали ’топтер. Вона відчувала, як гупало її серце в радісному передчутті єднання з Полом-Муад’Дібом, її Усулем. Його ім’я могло скільки завгодно проноситися понад землею бойовим кличем: «Муад’Діб! Муад’Діб! Муад’Діб!», але вона все одно знала іншу людину з іншим іменем — батька її сина, ніжного коханця.

Серед скель попереду неї виднілася могутня постать, що, розмахуючи руками, закликала поквапитися. Чані прискорила крок. Уже співали, здіймаючись у небо, світанкові пташки. Над східним небокраєм смуга світла розганяла сутінь.

Силует попереду не належав до її охорони. «Усайм?» — здивувалася вона, розпізнаючи знайомі рухи та поведінку. Наблизившись, вона справді впізнала широкі пласкі риси одного з командирів федайкінів. Його відкинутий каптур і не схований під фільтром рот свідчили про те, що він вийшов у відкриту пустелю лише на мить.

— Хутчіше, — прошипів він і повів її вниз до ледь помітної розщелини, таємного входу в печеру. — Доведені до відчаю Харконнени влаштовують марні рейди на ці місця. Тепер ми не можемо дати їм хоч єдиний шанс викрити нас.

Вони опинилися у вузькому боковому проході. Це був вхід до Печери Птахів. Спалахнули світлокулі. Усайм, протиснувшись повз Чані, сказав:

— Іди за мною. Мерщій.

Вони швидко пройшли по коридору, мимо чергового герметичного клапана, ще один коридор, драпірування, й ось вони в залі, що в дні, коли це місце було печерою для денного перепочинку, слугувала альковом Сайядіни. Тепер підлогу вкривали килими та подушки. Плетені завіси з червоними візерунками яструбів закривали кам’яні стіни. Низький розкладний столик стояв під стіною, завалений купою паперів, від яких здіймався, вказуючи на їхнє походження, пряний аромат.

Превелебна Матір була сама. Вона сиділа прямо навпроти входу. Жінка поглянула на новоприбулих тим внутрішнім зором, який змушував тремтіти невтаємничених.

Усайм, склавши руки докупи, сказав:

— Я привів Чані, — уклонившись, він вийшов крізь завіси.

«Як я розповім про все Чані?» — промайнуло в голові Джессіки.

— Як там мій онук? — запитала вона.

«Отже, розмова починається з ритуального вітання, — подумала Чані, й страхи знову повернулися до неї. — Де ж Муад’Діб? Чому він не вийшов зустріти мене?»

— Він здоровий і щасливий, о матір моя, — відповіла Чані. — Я залишила їх з Алією під опікою Хари.

«Матір моя, — подумала Джессіка. — Так, Чані має право звертатися так до мене під час формальних привітань. Зрештою, вона подарувала мені внука».

— Я чула, що із січі Коануа привезли в дар тканини, — сказала Джессіка.

— Дуже приємна тканина, — підтвердила Чані.

— Чи Алія передала послання?

— Послань від неї немає. Але тепер на нашій січі все спокійно, й люди поступово звикають до дивності її статусу

«Чого ж вона так зволікає? — дивувалася Чані. — Трапилося щось дуже важливе, раз за мною відрядили ’топтер. А вона тепер веде мову про формальності!»

— Треба, щоб частину цієї тканини пустили на одяг для маленького Лето, — продовжила Джессіка.

— Як забажаєте, о матір моя, — відповіла Чані й опустила очі. — Чи є якісь новини про бої? — Вона зберігала непорушний вираз обличчя, аби Джессіка не зауважила її маленьких хитрощів — того, що питання стосувалося саме Пола-Муад’Діба.

— Лише нові перемоги, — відказала Джессіка. — Раббан надіслав нам обережні пропозиції про перемир’я. Його