Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

вже присмерком, і я відразу побачив, що помилився більше, ніж в одному питанні. Ембервіль знову поринув у свою лиховісну й похмуру мовчанку. Проти його похмурої та височенної постаті й масивних плечей дівчина виглядала зовсім маленькою, покинутою, до болю збентеженою та наляканою. Скидалося на те, що вона зустрілася з чимось таким, що повністю виходило за межі її розуміння — чимось, із чим вона була по-людському безсила впоратись. 

Обоє говорили вкрай мало. Вони не сказали мені, де були — але про це не було потреби питати. Ембервілева мовчазність, як завжди, здавалося, була спричинена заглибленістю в якийсь темний настрій чи похмуру замріяність, але при погляді на Евіс у мене склалося враження, що дівчина перебувала під подвійним примусом: немов окрім того, що її зневолював якийсь жах, їй ще й було заборонено говорити про події та пригоди того дня. Я знав, що вони ходили на ту кляту луку; однак я був зовсім не певен, чи сама Евіс усвідомлювала химерну та шкідливу сутність того місця, а чи лише була настрашена тією нездоровою зміною, яка відбулася в її коханому під впливом сили, що жила у луці. У будь-якому разі, здавалось очевидним, що дівчина повністю підкорялася Ембервілеві. Я почав клясти себе за ту дурницю, яку утнув, запросивши її до Баумена — одначе справжня гіркота каяття чекала на мене попереду. 

Минув тиждень, упродовж якого художник так само щоранку вирушав у виправи разом зі своєю нареченою, і в Ембервілі весь час відчувалися ті самі незбагненна лиховісна відчуженість і потаємність, а в дівчині — ті самі жах, безпорадність, примус і покірність. Я навіть уявити не міг, як усе це може скінчитися; але, спостерігаючи ту зловісну переміну, що сталася з характером мого друга, боявся, що Ембервіль рухається до якоїсь форми розумової недуги, якщо не до чогось гіршого. Пара рішуче відхиляла мої пропозиції розваг і подорожей мальовничими місцинами, а кілька недолугих спроб розговорити Евіс наштовхнулися на стіну майже ворожої ухильності, яка лише переконала мене в тому, що Ембервіль наказав своїй нареченій зберігати їхні справи в таємниці — і, можливо, в якийсь хитрий спосіб зобразив їй у хибному світлі моє ставлення до нього. 

— Ви його не розумієте, — раз у раз повторювала вона. — Він — дуже чутливий. 

Уся ця справа була загадкою і зводила мене з розуму, проте мені здавалося, що дівчину прямо чи непрямо, але дедалі сильніше затягує в ті самі примарні тенета, в які вже потрапив художник. 

Я припускав, що Ембервіль написав ще кілька картин тієї луки, одначе мені він їх не показував і навіть не згадував про них. Мій власний спогад про те місце з плином часу набув якоїсь дивної яскравості, що була майже галюцинаторною. Неймовірна думка про якусь злостиву, ба навіть вампіричну силу чи особистість, яка живе в тій луці, невіддільна від неї самої, всупереч моїй власній волі стала твердим, хоча й невисловленим переконанням. Те місце переслідувало мене, неначе жахлива, але спокуслива примара. Я відчував якусь хворобливу цікавість, якесь нездорове бажання навідатися туди знову й по змозі розгадати таємницю тієї місцини. Я часто думав про Ембервілеве уявлення щодо Genius Loci, який мешкав у тій луці, та натяки мого друга на якусь людську примару, що дивним чином була пов’язана з тією улоговиною. А ще я запитував себе, що́ випало побачити митцеві того разу, коли він забарився на луці після настання темряви і, гнаний жахом, повернувся до мого дому. Відтоді здавалося, що він не наважиться повторити такий експеримент попри те, що, вочевидь, скорився тій незнаній принадній силі, яка вабила його до луки. 

Кінець прийшов несподівано, коли ніщо не передвіщало його настання. Одного пообіддя я поїхав у справах до окружного центру і повернувся додому лише пізно ввечері. Високо над темними, вкритими сосновим лісом пагорбами здіймалася повня. Я очікував знайти Евіс із художником у своїй вітальні, однак їх там не було. Лі Сінь, мій помічник, сказав, що вони повернулися до вечері. А за годину, поки дівчина була у своїй кімнаті, Ембервіль тихцем вийшов з будинку. Кількома хвилинами пізніше, спустившись до вітальні й виявивши його відсутність, Евіс виказала надмірне хвилювання і також пішла з дому, немовби для того, щоб податися на пошуки свого нареченого, не сказавши Лі Сіню, куди йде і коли повернеться. Усе це сталося кілька годин тому; і ніхто з них досі ще не повернувся. 

Якесь чорне й зимне передчуття лиха охопило мене під час розповіді Лі Сіня — аж надто вірогідним видавалося припущення, що Ембервіль піддався спокусі вдруге навідатися поночі до тієї нечестивої луки. Либонь, потаємна принадність того місця якимось чином подолала страх, який охопив мого друга під час його першої пригоди, хай що він знайшов там затемна. Евіс добре розуміла, куди він міг податися, і, певно, охоплена страхом за його здоровий глузд — або безпеку — вирушила на його пошуки. Я відчував, як у мені дедалі міцнішало переконання, що їм обом загрожує небезпека — якась огидна істота, котрій неможливо добрати імені, і силі якої вони, можливо, вже піддалися. 

Хай якими були мої дотеперішні нерозсудливість і недбалість у цій справі, зараз я не зволікав. Кілька хвилин гонитви на карколомній швидкості крізь густе місяцеве світло — і я дістався порослого соснами краю земельної ділянки, що колись належала Чепменові. Там, як і під час моїх попередніх відвідин, я залишив автівку й помчав навпростець крізь оповитий тінями ліс. Далеко знизу, з тієї улоговини, до якої я саме спускався, долинув один-єдиний, пронизливий від жаху крик — і різко урвався. Я був певен, що той крик зірвався з уст Евіс, але більше його не чув. 

Відчайдушно кинувшись уперед, я зрештою вибіг на луку в низовині. Ані Евіс, ані Ембервіля ніде не було видно, і після поквапного огляду мені видалося, що усе те місце сповнене якихось випарів, що таємничо клубочаться й рухаються навколо, дозволяючи лише почасти бачити мертву вербу і решту рослинності. Я побіг до вкритого баговинням ставка і, наблизившись до нього, застиг на місці, скутий раптовим подвійним жахом. 

Евіс із Ембервілем плавали разом у неглибокому ставку, їхні тіла були напівприховані густим покровом водоростей. Дівчина була міцно охоплена художниковими руками, немовби він проти її волі потягнув наречену за собою, назустріч мерзенній смерті. Обличчя Евіс вкривало бридке зеленаве баговиння, а лиця Ембервіля за плечем дівчини я бачити не міг. Скидалося на те, що між ними точилася боротьба, одначе зараз обоє були спокійні й, розпростершись навзнак, віддалися своїй загибелі. 

Та не саме це видовище пройняло мене тремом і змусило в нестямі тікати з тієї луки, навіть не спробувавши витягти зі ставу тіла потопельників. Справжній жах полягав у тому, що́ я спершу з невеликої відстані прийняв за кільця туману, які повільно рухалися, здіймаючись над водою. То були не випари, ані будь-що інше з того, що могло існувати у знаному нам світі, — то була згубна, світна, мертвотно-бліда еманація, що повністю огортала весь краєвид переді мною, неначе продовження його власних обрисів, яке невпинно й хижо коливалося в повітрі, якась фантомна проєкція блідої, схожої на смерть верби, вмирущих вільх, рогозу та ставка з його самозгубними жертвами. Крізь неї, неначе крізь пелену, було видно довколишній краєвид; але здавалося, що місцями вона з якимось нечестивим,