Джеймс С. А. Корі - I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі

чорне, майже невидиме на тлі космосу для

неозброєного ока. Протирадарні вигини обрисів надають

аеродинамічного вигляду, яким так часто нехтують космічні

кораблі. Голденова шкіра взялася сиротами від одного погляду

на нього — попри все, судно було чудовим.

— Оце виблядок, — пробурмотів Еймос, коли вся команда

«Росинанта» зібралася в кокпіті, щоб його роздивитися.

— Кеп, «Росі» навіть не бачить його, — зауважив Алекс. —

Заливаю те місце ладаром, і все, що повертається, — трохи

тепліша плямка на астероїді.

— Саме те, що Бекка побачила, коли знищили «Кент», —

пригадала Наомі.

— Тут бракує човника, тож, гадаю, ми знайшли біля нашої

каменюки потрібний стелс-борт... — розмірковував Алекс. —

Якщо раптом їх існує більше, ніж один.

— У ньому, певно, сновигають зомбі-блюваки... — нарешті

озвався Голден.

— Хочеш піти подивитися? — поцікавився Міллер.

— Ще б пак.

Розділ тридцять четвертий. Міллер

Скафандр виявився кращим за ті, до яких звик Міллер. За

роки служби на Церері йому випадало виходити назовні

лише кілька разів, і ПКД-спорядження «Зоряної спіралі»

морально застаріло вже тоді: тугі гофровані з’єднання, відокремлювані балони з киснем та рукавиці, в яких пальцям

було на кільканадцять градусів холодніше, ніж решті тіла.

Скафандри «Росинанта» — військові й сучасні; вони не надто

поступаються за маневровістю стандартному полі ційному

бойовому

спорядженню,

а

інтегрована

система

життєзабезпечення, певно, підтримуватиме пальці в теплі, навіть якщо руку відстрелять. Міллер плив у невагомості, тримаючись однією рукою за трос у шлюзі й милуючись

блискучою текстурою з’єднань на кіс точках пальців, які стискав

і розтискав у рукавиці.

Скафандр здавався аж надто тонким.

— Гаразд, Алексе, — промовив Голден. — Ми на місці. Нехай

«Росі» постукається в гості.

Їх струсонула низька, глибока вібрація. Наомі сперлася рукою

на вигнуту стіну шлюзу, аби втримати рівновагу. Еймос зайняв

позицію на чолі групи, стискаючи в руках автомат із нульовою

віддачею. Кремезний механік розминав шию, і Міллер через

рацію чув хрускіт хрящів. Тепер він будь-що міг чути тільки

так — навколо них уже вакуум.

— Усе, капітане, — подав голос Алекс. — Пристикував.

Перебрати контроль над системою поки не вдається, дай мені

секундочку... зараз...

— Проблема? — запитав Голден.

— Ні. Усе файно. Зв’язок є, — відрапортував Алекс. Тоді, за

якусь мить: — Так, схоже, дихати там нема чим.

— Узагалі?

— Атож, капітане. Повний вакуум. Обидва шлюзові люки

навстіж.

— Усі чули? — запитав Голден. — Перевіряйте запас кисню.

Ходімо.

Міллер глибоко зітхнув. Тьмяно-червоне підсвічування шлюзу

змінилося тьмяно-зеленим, і Голден відсунув зовнішній люк

убік. Еймос вистрибнув попереду всіх, Голден одразу за ним.

Міллер кивнув до Наомі. «Після тебе».

Стикувальна труба була з посилених матеріалів, здатних

відбивати ворожі лазери і сповільнювати кінетичні заряди. Люк

«Росинанта» зачинився за їхніми спинами, коли Еймос

опустився на інший корабель. У Міллера на мить

запаморочилось у голові, коли сприйняття судна в полі зору

раптово перемкнулося з «попереду» на «знизу» — як наче вони

кудись падали.

— Усе добре? — запитала в нього Наомі.

Міллер кивнув, і Еймос зник у люці корабля. Після нього всі

одне за одним залетіли досередини.

Корабель був мертвий. Промені вбудованих у шоломи ліхтарів

вихоплювали з темряви плавні, майже аеродинамічні вигини

перегородок, м’яку оббивку, сірі дверцята комірчин для

скафандрів. Дверцята однієї комірчини вигнуті, неначе хтось чи

щось вирвалося зсередини. Еймос просувався повільно.

У звичних обставинах вакуум гарантував би, що на них ніхто не

вистрибне. Тепер Міллер оцінив шанси як п’ятдесят на

п’ятдесят.

— Тут усе вимкнено, — прокоментував Голден.

— Мож’, запасні генератори є в машинному відсіку, —

припустив Еймос.

— Отже, спускаємося звідси у хвіст корабля.