Володимир Худенко - Olya_#1

Була тьма, і «жуки» копошились у тьмі. Це Кендра їх нарекла «жуками», хоча й знала, що дорослі називають їх десантниками…

Але які ж вони десантники?

Хіба ж Кендра не бачила десантників?..

Десантником, наприклад, був полковник Сандерс — завше милий і усміхнений, ввічливий, у красивому мундирі… Він завше вітався з Кендрою, коли вона гасала коридорами адмінсекції з іншими дітлахами. І називав її «маленькою міс Сальваторе», шанобливо торкаючись картуза…

От він був десантником, так, справжнім десантником — поки вони його не вбили…

— Vypolnyayu, — прошипів десь зовсім поруч котрийсь із «жуків», і Кендра здригнулась, а тато так сильно стиснув їй зап’ястя, що аж стало трохи боляче.

— Боляче, тату… — тихенько простогнала вона, і тато, нахилившись, швидко зашепотів їй на вушко:

— Тихіше, донечко, тихіше… мовчи. Тато з тобою, нічого не бійся, тато поруч.

— Мовчати, стояти рівно, — грізно прошипів ще якийсь «жук».

Він так якось те й прошипів:

«Мовщщати, штояти ріффно».

Кендра не була упевнена, чи справжні жуки шиплять, хоча тато якось і розказував про щось подібне… Але вона знала, що таке «хітиновий панцир» (або як казав тато — екзоскелет), і лаково-чорні лати оцих непевних десантників дуже їй його нагадували… Саме тому вона й нарекла їх «жуками».

— Vyvodi ih za perimetr i gruzi v chelnoki…

«В-жжж, в-шшш, шшшшш…»

Кендра геть не розуміла цієї дурнуватої мови, і все для неї зливалось у суцільне лиховісне шипіння…

— Zhdite novyh chelnokov!

— Est'!

— Uberite oblomki i mertvecov…

Важкі двері розподільника зі скрипом роз’їхались — упустили всередину різкий порив солоного вітру.

— Вперед! Не озиратись, не порушувати стрій… вперед!..

Різко зашипіли «жуки»-погоничі, і розбовтана різнобарвна шеренга неспішно поповзла на вулицю. Кендра з татом плелася в самому хвості тієї шеренги і могла добре бачити всю сотню чи й півтори розгублених людей у лабораторних комбінезонах та буденному вбранні — вони боязко озирались та злякано ховали очі при наближенні «жуків».

А «жуки» знай снували вздовж шеренги…

Їх було з десяток, а може, й більше — Кендра не могла порахувати, бо «хітинові лати» однаковісінько поблискували в призахідних променях, і «жуків» важко було відрізнити один від одного. До того ж більшість із них мали непрозорі шоломи. У декотрих ті шоломи були складені на потилиці, і з-під лат у таких виглядали смугасті синьо-білі груди (смугасті черевця жуків!..). Але й тоді їх було не відрізнити одне від одного через однаковісінькі, застиглі та скаменілі лиця.

«Жуки» вивели їх із розподільника на широку пішохідну доріжку. Кендра тут ніколи не була і тому одразу ж почала зацікавлено роззиратись… Густе пальмове узлісся спускалося вниз до океану, і грізна огорожа периметру тонула в його веселій зелені. Ген далі по тому узліссю пролягала свіжа борозна з повалених дерев, і огорожа в тому місці димілась. Димілось і містечко за нею, їхня тиха Небраска-Дельта. Дим вставав над кількома палаючими висотками, клубочився, палахтів, і різкий солоний вітер розносив його аж далі по узбережжю… Той вітер усе підсилювався, підвивав, жбурляв по доріжках пальмове листя, обривки паперу і якихось пакунків, а над далеким океаном клубочились тяжкі хмари — кровили під вечірнім сонцем. І відти налітали «кажани»…

Так, «кажани», чи то пак — «нетопирі», так їх називали дорослі. Тонкі, приплюснуті орбітальні човники зграями снували над узбережжям та океанською даллю, немовби виринаючи з тяжких закривавлених хмар. Немовби несучи за собою шквал. Вони низько шугали над піщаною крайкою узбережжя, над огорожею, круто повертали і зникали за палаючими висотками. Або вилітали з-за них і знов неслись у далечінь океану… Або різко знижувались просто тут, над розподільниками комплексу, зависали над пішохідними доріжками і викидали зі своїх черев виводки лаково-чорних «жуків». Або навпаки — «жуки» стрімко заскакували в їхні черева. Або вони викидали одних жуків і забирали інших…

«Кажани» пролітали