Дмитро Михайлович Кешеля - Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

— Якшто не хочете чути співи, — вела баба далі своєї, — то прийдіть до нас уночі і увидите, який Митько красний і милосердний, коли спить. На мою веру, не спить, а з ангеликами гомонить!

— Но та хай спить! — заричав новоспечений генерал. — Най спить і до самої смерті і з ангеликами гомонить. А в школі я не хочу видіти його ноги!

Проте баба не здавалась.

— Но, пане докторе…

— Мамко мої, я вже доктор! — заскиглив Сусанін.

— Ви лем попозерайте, який наш Митько партєйний — буде з нього істинний комунішта! — баба розстібнула піджак і я постав перед очима Сусаніна із зіркою Леніна, піонерським галстуком і цісарським хрестом.

Директор гепнув собою на стілець, і голова його почала неприродньо трястися.

— А лопата де? Питаю, де лопата?! — заревів бідака.

— Яка лопата? — хутко витягнула шию Фіскарошка.

— Авби мене у сиру землю закопати! Хрест уже є — лише лопати не вистачає!

Вирячивши очі, директор насилу встав із стільця, підійшов до мене, ткнув пальцем у цісарський хрест і знову повторив:

— Хрест є! А де лопата? Якшто, упаси Боже, хтось увидить вашого Митрика у школі при таких регаліях, то не вам… не вам, а мені буде хрест і лопата!

— Препання би’му!.. Што ви так напудилися, пане інспекторе? — щиро здивувалась Фіскарошка.

— Дякую за інспектора, — уже приречено мовив директор.

— Сесе наш дідико… малінько на сон захворів… не міг прийти, то цісарського хреста вмісто себе прислав, — щиро збрехала Фіскарошка. — Я йому на розум казала: хрест, Мішку, тебе не замінить.

Тут з директором почалось щось коїтись: його залихоманило, обличчя ще більше зайнялося і стало густо- рожевим…

Новоспечений пан-професор-академік-генерал-інспектор глибоко ковтнув повітря і став задихатися. Тремтячими руками схопив гранчак, налив води і, як спраглий кінь, прицмокуючи і фиркаючи, потягнув у себе. Баба, видно, зрозумівши, що фортечні стіни з успіхом повалено, кинула останні резерви.

— Ви лем, пане великий учений, попозерайте на сесе ягнятко, на сесі сині, як барвінок, оченята… на мудре личко… на невинні губенята, на красну, як яблучко, голівку, — торохкотіла, як деркач, Фіскарошка, не забуваючи при цьому мене гладити, цмокати, здмухувати з одежі пилинки.

Впродовж усього спектаклю, розіграного бабою Фіскарошкою, я, хоч і стояв смиренно, проте був байдужим, як дерев’яна бочка. І школа, і гнів директора, і бабині причитання, і власне сьогодення і майбутнє мене бентежили у рівній мірі, як гусака, коли у свині нестерпно зуби розболяться. Проте, коли баба почала мене характеризувати, вихваляти зовнішні достоїнства, щось глибоке ворухнулось у єстві. Груди мої навстіж розчинились, з них вилетіла душа, сіла собі на підвіконні і почала роздивлятись. Очима фантомного двійника я вперше побачив себе — такого гарного і водночас нещасного. Я був — одне благородство, всепрощення, милосердя і всепослушність. Мої очі світилися такою невинністю, губенята складені у такій покорі, що певен — ліпшої моделі для створення образу ангела ще жоден художник у світі не знайшов. Навіть здалося: мої плечики починають свербіти і поболювати від того, що на спині виростають крила. І так мені стало себе невимовно-нестерпно жаль, що незчувся, як заридав.

— Но видите, драгоцінніший професоре, як гірко дитина кається за свої гріхи! — сплеснула розлого руками баба. — Так і дома: вдень і вночі лем то і робить… плаче і кається, што більше нигда біди ні у школі, ні поза школою робити не буде.

Пан директор, почувши плач, раптом притих, здивовано глянув на мене, одразу подобрішав і сам незчувся, як і його очі зволожилися…

— Но добре… добре… не плачте, — мовив, поправляючи комірець. — Я нічого не маю проти… я прощаю… Але щоб по справедливості, хай далі вирішує, як бути, класний керівник Іштван Яношович Фийса…

— Дайте, най вас малінько поцюлюю, — кинулася із розкритими обіймами баба до директора.

Той щасливо встиг відскочити й уникнути полум’яних обіймів і цілунків Фіскарошки.

— Ідіть!.. Ідіть!.. Ідіть і більше не грішіть! — загороджував себе руками Сусанін.

— Но та красно дякуємо, пане учителю! — зігнулась у поклоні Фіскарошка.

— Бабо, та будьте мало милосердними: якщо вивели мене із директора у професори, академіки, генерали, то вже не понижуйте до простого вчителя, — сказав жартівливо-образливо директор.

— То вшитко бабині балачки: ви для нас всьо ровно ще більший, як сам імператор Ференц Йовжка! — щиросердно відрізала долонею баба.

Розчулений добропорядністю директора, я теж не хотів лишатися в боргу і запропонував:

— Якщо хочете, я можу хоть тепер допомогти вашій тітці Розалії по ґаздівству — дров нарубати, сад почистити, подвір’я впорядкувати… Ви лем скажіть, що треба зробити?!

Сусанін подивився на мене такими очима, ніби я щойно свиснув його гаманець і якось неприродно-лагідно просичав до Фіскарошки:

— Богоньком прошу вас, дорога бабко, хапніть цього гаспида, забийте його в пазуху і так тікайте з ним, авби з-під п’ят іскри летіли! Бо, слава партії, я вже ситий поміччю вашого дорогого онука!