Іван Карпенко-Карий - Драматичні твори

чорту!.. Судорога пройшла по виду... Переводить дух, оддува-ється, витира лисину, і починається турнір! Ха-ха-ха! Тепер не дай бог буть партнером Федора: всі'помилки — на нього! Грім і блискавка!

Наташа. Я навіть боюся за дядю Федора: гарячиться, кричить, кашляє, аж синіє, і знову кричить! Здається, от-от буде параліч!

Генерал. А-а! Грім і блискавка!

Наташа. І увесь грім за три копійки.

Михайло сміється.

Генерал. А-а! Ха! Три копійки! Не в тім річ! Тут умственна еквілібристика: чоловік дума, ріша, розріша, кипить і раптом — тарах! — пе той ход — без однієї!.. Тарах! — без двох! Нерви витягнулись, одна помилка повела за собою другу, третю, все вверх ногами! Ну і 'баталія! Тут життя! А... а... Ха-ха-ха! Люблю! Ну-, поки проб’ють барабани і закипить на зеленім полі бой смертний, ходім, Ваня, дочитувать «Розвідчика». (Бере Вашо за руку, і ідуть.)

ЯВА VII

М и х а й л о і II а т а пі а, потім А к і л а.

М и х а й л о. Як жаль татка! Скілько у нього енергії! Ще б служить, повишаться,— і на тобі таке нещастя: сліпота!

Нат а ш а. Це у нас в роду. Дід мій, теж генерал, осліп під старість... А що, Миша, коли я осліпну? Боже мій! Як страшно! (Починає плакать.) Я... я... стара... зморщена і сліпа, нікому не потрібна... Миша, ти мене покинеш, а татка вже не буде... ох, ох! Як біля серця здавило.

Михайло. Наташа, мила моя, годі! Охота мучить себе нікому не відомою будущииою! Коли там що буде, та ще й чи буде, а ти зараз псуєш свої ясні очі! Від сліз очі теряють ясність, яскравість і красу...

Наташа (витирає очі). Невже?

Михайло. Ну як же можна: гості — і ти заплакана! Скажуть, що ми сварились, що я тебе бив; мало чого не видумає баронеса,— вона з павутини вірьовку сплете!

Наташа. Не буду, не буду! Побіжу припудрюся. (Вибігає.)

З других дверей виходе Акіла.

ЯВА VIII Михайло і Акіла.

Михайло. Ну що, все благополучно?

Акіла. Єрунда! Помирив! Випили по чарці — і помирились. Тепер весело прийнялись за роботу; самовар я велів ставить; тепер ознакомлюсь з бухветпою силою, з закусками, і треба приготовить десерт!

Михайло (в двері). Дарино!

Входе Д а р и її а і подає письмо.

Дари на. Почтальйон приніс.

Михайло. Так от, Дарино, покажіть Акілу Акіловичу бухвет, закуски, десерт... я ж уже до цього не мішаюсь: коли що і як подать — це ваше діло, Акіла Акілович!

Акіла. Єрунда! (Пішов, Даша за ним.)

ЯВА їх

М и х а й л о, потім И аташа.

Михайло. Від кого ж це? (Розрива конверт, вийма лист і повертає до підпису.) Твій брат Карпо Барильченко... Подла фамилія!.. Так неприятно для слуха: «Барильченко». Зараз видно простоту рода. Дєйствітєльний статський совітник — Барильченко. Чорти батька зна що! І перемінить не можна, куди не поверни, все чується погане якесь «барило»! (Пробі-гає письмо.) Недоставало! (Читає тихо.) І чого б я їхав за п’ятсот верстов, та ще в такий... день... прямо наче навмисне змовились!.. І що його робить?..

Входе Н а т а ш а, тихенько підходе.

Наташа. А від кого це лист?

Михайло. Та від одного знакомого.

Наташа. Дай я прочитаю...

Михайло. Не варт!..

Наташа. Дай! Може, це від женщини?

Михайло. Ну от! Коли хочеш по правді, це від брата.

Наташа. Від артиста, від босячка? О, це дуже цікаво! Дай! в

Михайло. Ні, це брат нецікавий. Він прожив в селі.

Наташа. Ну, дай же!

Михайло. Ти не прочитаєш. Поганий почерк. Я сам прочитаю. «Коханий брате і Михайло! Що з тобою сталося, що ти два роки не приїздиш? Перше писав, то сим, то тим заспокоював батьків, а тепер замовк, і мама мучиться тут і всіх мучить своїм неспокоєм. Оце днями так плакала, що мусили згодитись, щоб їхала одвідати тебе празниками. Потім нагадали, що ти скоро іменинник, і от мама приїде на цей день до тебе. Пишу тобі, щоб ти виїхав на вокзал і зустрів її, бо вона, мабуть, не потрапе. Дома все благополучно, Іван пішов на сцену, де має великий поспіх і заробля гроші немалі. Петро женився на дочці предсідателя окружного суда і нині вже судебний слідователь. Батько, і мати, і ми всі кланяємся твоїй жінці, хоч і не знаємо її. І чому б то не приїхать, щоб матір заспокоїть? А тепер доведеться нам турбуватись: як-то вона добереться до тебе в такім великім городі! Хіба, може, батько поїде з нею. Твій брат Карпо Барильченко».

Нат а ш а. Яка я рада, яка я рада! Нарешті таки побачу твою матір, а може, і тата, бо ти наче навмисне ховаєш їх від мене! Де ж таки! Два годи, як ми побрались, і ти досі мене пе повіз додому до своїх! Я думала, що ти в сварці; а тепер бачу, що мама тебе любе, коли старістю приїде на твої іменини. Побіжу зараз, скажу таткові.

Михайло. Стривай, Наташа!.. Прости мене, що я тобі раньше не говорив... Все збирався, та й досі не зібрався... Нелегко, знаєш, випутатись, коли запутаєшся, як муха в павутину!.. Ах, якби ти знала, як мені і тепер не хочеться говорить, то ти б пожаліла мене...

Наташа. Та що там? Ти мене лякаєш! Говори мерщій!

Михайло. Бачиш, ти роду настоящого дворянського, дід твій — генерал, батько був полковник на шляху до великих чинів, і я боявся открито сказать, що я...

Наташа. Та що ти, втік з каторжних робіт, чи що?

Михайло. Я із простого роду... Розумієш? Батько мій — багатий козак, просто сказать — мужик, гречкосій, і мати така ж сама проста людина! Вони добрі, чесні, розумні, трудолюбиві — нас повчили, і через науку ми стали рівні всім панам, а вони як ,були, так і зостались простими мужиками. І от тепер вони їдуть сюди, може, от-от одчиняться двері — і на поріг; а тут у нас збереться городська знать: баронеса, предсідатель з міської управи, директор і другі. Я не знаю, що мені робить, як мені перед бомондом показать своїх батьків-мужиків? Порай!

Наташа. Ах, ах! (Пада на диван і закрива лице руками.) Боже мій! Так ти мужик?

Михайло. Я статський совітник, а батько та мати...

Наташа. Мужики! Фі! Як же ти посмів так обманить нас?

Михайло. Неправда! Я