Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

був чемний джентльмен і, взнавши, що помилився, він почервонів. Він сказав, що кохає цю міс Вільямс, але, попри всі її запевнення, що вона також кохає його, вона й чути не хоче, щоб він був їй за чоловіка, і каже, що на ній лежить великий гріх, який занапастив її душу. Однак цей Гамфрі Воррен (так його звали) заявив, що візьме її собі за дружину разом з усіма тими гріхами, що були в неї на совісті.

Я часто зустрічала бідолашного Гамфрі неподалік від Ладґейту, позаяк любов міс Вільямс з кожним днем ставала дедалі менш палкою, і він розповідав мені про все, що йому доводиться терпіти через неї, і казав, що ми такі схожі, що, розмовляючи зі мною, він ніби говорить із нею. Щодо мене, то я немало заздрила цій міс Вільямс і подумки називала її дурепою, що так зневажила любов такого гарного джентльмена. Милий Гамфрі не був багатим, але мав гарну посаду в компанії капітана Мітчелла, зведеного старшого брата міс Вільямс, та мав усі інші чесноти, які порадували б будь-яке жіноче серце.

Потім одного дня Гамфрі прийшов до батькової крамниці, що біля Падл-Доку, і, невтішно плачучи, розповів, що міс Вільямс наклала на себе руки, отруївшись! Мені стало шкода цього чоловіка, хоча в моєму серці й не було жодних почуттів щодо міс Вільямс, і я зраділа, коли Гамфрі став приходити до мене щодня. Врешті-решт він сказав: «Дорога С'юзен, ваша схожість із міс Вільямс — це моє прокляття і моє спасіння! Щойно я побачу вас, як плачу, думаючи про те, що вона померла, але я не можу думати про те, що вона пішла назавжди, коли її живий образ щодня стоїть перед моїми очима». А я сказала: «Мені б хотілося, пане, щоб ви побачили в мені ще щось, окрім цієї схожості».

Це змусило його задуматися, а невдовзі він пішов до мого батька, і ми побралися. Але, попри всі мої зусилля завоювати любов мого Гамфрі, я бачила, що він кохає образ міс Вільямс, а не мене. Одної ночі, коли він міцно спав, я поцілувала його, й уві сні він сказав: «Бережи тебе Господь, люба Елізабет!» І я була такою дурепою, що негайно ж розбудила його і наказала йому зробити свій вибір між мною і нею. «Елізабет померла, — сказала я, — а я жива. Якщо ти мене любиш, то люби мене, а не мою подобу, а інакше я й хвилини не лишатимусь у цьому ліжку!»

О, Боже! Якби ж то я була старшою років на десять чи бодай на якусь капку розумніша, то притримала б свого язика! Яка різниця, як він мене називав, раз він мене любив? Та хіба ж він не називав мене «моя солоденька» чи «моє серденько» та ще купою всіляких ласкавих імен, окрім С'юзен? Щойно вимовивши свої слова, я вже їх проклинала, але нічого вже не можна було вдіяти. «Дорога С'юзен! — вигукнув Гамфрі. — Навіщо ти це зробила? О Боже, якби ж то ти не наказала мені обирати!»

І марно вже я вмовляла і ридала; він ніяк не хотів забувати моїх слів і мусив робити вибір. І він таки його зробив, хоч не сказав об тім ні слова; наступного ранку він був такий хворий, що не здужав підвестися, і не минуло й чотирьох днів, як він помер. Отак я і стала вдовицею у дев'ятнадцять років.

Мій батько мав повно власного клопоту, бо торгівля його йшла мляво, і на вбогий погреб Гамфрі пішли всі його заощадження. Він вліз у борги, щоб сплатити за харчі та запас матеріалів, і саме коли все скінчилося і кредитори, не даючи нам спокою, товпилися біля наших дверей, до нас завітав один чоловік і замовив бочки для свого корабля, що мав плисти, як він сказав, у кінці місяця до Меріленду. Батько, такий радий, що отримав роботу, попросив мене принести чаю тому чоловіку. Але щойно той мене побачив, як зблід і заплакав, хоч це і був кремезний і бородатий моряк!

— Що таке? — запитала я, яка й сама вже багато тижнів ледь не помирала з горя. Капітан вибачився і сказав, що причиною його сліз була моя схожість з його сестрою, що померла. Коротко кажучи, ми взнали, що це був капітан Вільям Мітчелл з Ґрейс-черч-стріт, зведений брат Елізабет і працедавець покійного Гамфрі. Якби ж то тільки я знала тоді, яка гадина ховається за цим приємним обличчям, то випхала б його геть і міцно замкнула б двері! Але натомість ми заплакали всі разом: я, згадуючи мого Гамфрі, капітан Мітчелл — сумуючи за сестрою, а батько — над цим злиденним життям, у якому ми втрачаємо тих, кого любимо, і не можемо навіть їх оплакати як слід, бо мусимо надриватися працюючи, щоб прогодувати живих.

Тут С'юзен мусила на якийсь час перервати розповідь, щоб дати вихід своєму горю. Сльози текли і по Ебенезеровому обличчю, і навіть Бертран не був більше налаштований вороже і спочутливо зітхав.

— Капітан Мітчелл потім став часто заходити до нас, — вела вона далі, — і ми з батьком, і гадки не маючи про те, яким порочним є цей світ, прихилися до нього всім серцем. У нас не було від нього жодних секретів, хоч про себе він нам мало що розповідав. Утім, ми здогадалися, що він багатий, бо капітан казав, що збирається забрати двадцять слуг із собою до Меріленду, куди він плив, щоб зайняти в уряді якусь поважну посаду.

Потім, коли вже склепали всі бочки та перевезли їх у док, капітан Мітчелл запропонував моєму батькові дещо дивне: він сплатить усі батькові борги та викупить майно, що було в заставі, звільнивши нас назавжди від боргового ярма, якщо тільки я попливу разом з ним і місіс Мітчелл до Меріленду. Він заявив, що поводитиметься зі мною так, буцімто я його люба сестра; ба більше, саме ця схожість і вплинула на його рішення, і він навіть зватиме мене Елізабет Вільямс. Я буду йому сестрою та компаньйонкою його хворобливій дружині…

Мій батько сплакнув і, подякувавши йому за цю доброту, сказав, що не зможе жити, якщо я поїду, на що капітан Мітчелл одразу ж запропонував йому продати крамницю і майстерню, усе гамузом, і розпочати нове життя в Америці. У нас від радості та