Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

шкотського сукна; у руці вона тримала дрючка, яким підганяла свиней. Останні сердито рили своїми рилами землю вздовж берега, часто зупиняючись і позираючи скоса на чоловіків.

— Святі Небеса, ми знову пошилися в дурні! — крикнув поет у відповідь і розсміявся від щирого серця. — Я і мій слуга щойно прибули в Провінцію, і якийсь бовдур утнув з нами злу штуку, залишивши нас тут напризволяще!

— Ну, то виходьте! — сказала жінка. — Свині вас не з'їдять.

Аби переконати їх, вона дрючком відігнала найближчого кнура, й обоє чоловіків вибралися на берег.

— Дякую вам за вашу ласку, — сказав Ебенезер. — Може, у вашій владі зробити мені ще одну, бо мені потрібно десь зупинитися на нічліг. Мене звати Ебенезер Кук, я — Поет-лауреат Провінції Меріленд, і я… ні, пані, вашій цноті ніщо не загрожує! — Жінка аж рота роззявила й одвернулася, щойно вони підішли ближче. — Наш одяг мокрий і весь подертий, однак він усе ж таки нас прикриває! — торохтів далі Ебенезер. — І справді, ззовні я аж ніяк не схожий на поета-лауреата, знаю; але мені довелося зазнати стільки лиха, що якщо я вам про все це розповім, то ви нізащо не повірите. Але тільки-но я доберуся до мого маєтку на річці Чоптанк… о, Господи!

Жінка обернулася до нього і підвела голову. Її чорне волосся вже давно не зналося з милом чи гребінцем, і вона не надто багато клопоту завдавала своїй шкірі миттям. Але зупинитися на півслові Ебенезера змусило те, що попри свою неохайність і відкриті виразки, які навіть у цих сутінках можна було помітити на її обличчі та руках, ця свинарка цілком могла зійти за дівчину на вантах «Кіпріотки», і попри помітну, років з десять, різницю у віці, вона чимось нагадувала молоду шльондру Джоан Тоуст.

— Невже я така страшна? — різко запитала жінка.

— Ні, ні, даруйте, — став вибачатися Ебенезер. — Якраз навпаки: ви дещо схожі на одну дівчину, яку я знав у Лондоні — як давно це було!

— Та що ви кажете! І що, ця дівчина мала таке саме гарне вбрання, була такою ж гарною з лиця, і ви так само виказали шану до її дівоцтва?

— Ах, прошу вас, не кажіть так, у ваших словах стільки гіркоти! — мовив Лауреат. — Якщо я й сказав щось, що завдало вам болю, то присягаюся, це було ненавмисне!

Дівчина понуро відвернулася від нього.

— Будинок мого хазяїна лежить якраз он за тим мисом, це миля чи дві звідси. Ви можете там заночувати, якщо хочете. — І, не очікуючи на відповідь, вона вперіщила дрючком по заду найближчої від неї свині, і вся процесія рушила вздовж берега річки у напрямку мису.

— Вона дещо схожа на Джоан Тоуст, — прошепотів Ебенезер Бертрану.

— Еге ж, як кажан на метелика, — зневажливо відповів слуга, — рухаються в цьому світі в однаковий спосіб.

— Ну, не скажи, — не погодився з ним поет, і від згадки про пригоду на «Кіпріотці» в нього запаморочилося в голові. — Звісно, вона брудна і всього лише свинарка, але від неї чимось таким віє…

— Це тому, що вона з навітряної сторони, якщо хочете знати мою думку.

Але Ебенезера не так легко було збити з плигу; він наздогнав жінку і спитав, як її звати.

— Гм, С'юзен Воррен, пане, — непривітно відказала вона. — Я так гадаю, ви хочете найняти мене як шльондру?

— Крий Боже, ні! Я спитав тільки з ввічливості, присягаюся! Ви що, думаєте, поет забавляється зі шльондрами?

Але у відповідь С'юзен тільки пирхнула.

— І хто ж ваш хазяїн? — запитав Ебенезер, але вже не так чемно. — Було б надзвичайно приємно зустріти справжнього джентльмена, бо я ще й досі не здибався з жодним мерілендцем, який не був би пройдисвітом чи йолопом. Однак лорд Балтимор, коли виписував мій патент, дуже добре відгукувався про манери та гарне виховання жителів його Провінції та дав мені наказ написати про них.

Але замість відповіді свинарка, на превеликий подив Ебенезера, вдарилася в сльози.

— Чому, що таке? Хіба я сказав щось, що вас образило?

Процесія зупинилась, і ззаду, хихикаючи, підійшов Бертран.

— Пані має дуже вразливу натуру, пане. З вашого боку було не дуже чемно відмовитися від її послуг.

— Досить уже! — звелів поет і, звертаючись до С'юзен, сказав. — Не в моїх звичаях вдаватися до розпусти, пробачте мені, якщо дав якийсь привід думати інакше.

— У тому немає вашої вини, пане, — відповіла жінка і пішла далі дорогою. — Правда полягає в тому, що мій хазяїн такий негідник, він так зле поводився зі мною, що як тільки я подумаю про це, то в мене на очах одразу виступають сльози.

— Але як так? Хіба він вас б'є?

Вона похитала головою і шморгнула носом.

— Якби він час од часу шмагав мене, то я б на це і не скаржилась. Але різки — то тільки одне з моїх нещасть, і то не найбільше.

— Він що, здатен на гірше? — скрикнув Ебенезер.

— Присяй-бо, йому, певно, дуже бракує розваг, — мовив слуга і наразився на суворий погляд хазяїна.

С'юзен Воррен дала собі волю і, видобувши ще порцію сліз і голосінь, звела очі до небес, важко зітхнула та, копнувши в зад свиню, що зупинилася перед нею, аби відлити на стежці, вилила Лауреату таку історію своїх страждань:

— Коли я народилася, мене звали С'юзен Сміт, — сказала вона, — і моя мати померла під час пологів. У мого батька була невеличка майстерня в Лондоні, неподалік від Паддлдоку, де він клепав діжки та бочки для кораблів. Якось одного дня, мені тоді було вісімнадцять років і я була така гарненька, що, як то кажуть, аж очі вбирала, я прогулювалася від Блекфраярз до Ладґейту, і, вітаючись зі мною, мені вклонився один симпатичний молодик, назвавши мене міс Вільямс, і спитав мого дозволу пройтися зі мною. «Не дозволяю, — відповіла йому я, — і звати мене не міс Вільямс». «Як це так? — вигукнув він. — Хіба ви не міс Елізабет Вільямс з Ґрейсчерч-стріт?» «Ні», — відказала я. «Тоді прошу вибачити мене, — сказав він, — адже ви такі схожі, мов близнючки».

Було видно, що хлопець казав правду, бо це