Олена Тодорова - Хочу тебе кохати, Олена Тодорова

- Дак конференція аж увечері, - відмахується вона. Потім зітхає і додає: - Але спасибі, що нагадав.

Посміхаюся, коли в підборіддя прилітає швидкий поцілунок. Стискаючи однією рукою, піднімаю і сам цілую. Ловить губами. А Нюта наші зімкнуті губи - пальчиками. Слухаючи її монотонне лепетання і відчуваючи дотики, зі сміхом розриваємо поцілунок.

- Застрибуй, - відкриваю для Варі пасажирські двері.

Непомітний ляпас по дупі - зовсім не прискорення. Свого роду пестощі. Видаю і знову підморгую, коли обертається. Зачиняю двері, перш ніж обурюватися почне.

Поки влаштовую в кріслі дитину, чую знайоме:

- Я знімаю!

Підкидаючи погляд, розчепірюю пальці й корчу нахабну пику. Нюта верещить і, надуваючи губи, голосно фиркає. Секунду потому пихкає, як паровоз. Так кумедно це виглядає, що я відкидаю голову і просто регочу. Варя з переднього сидіння котиться. І продовжує знімати, звісно ж.

У дорозі так само. Вмикаємо Нюткіну улюблену пісню, підспівуємо і дуріємо на камеру. Стільки вже цих архівів, але Варя не вгамовується. Каже, коли-небудь будемо переглядати. Так, точно будемо. Сиві і щасливі.

Вдома Центуріон хвалить мене за зварганену наспіх вечерю. Справді, мішанина - простіше нікуди. Від сили п'ятнадцять хвилин зайняло. Але, мати вашу, як же вона посміхається. Якісь струни за грудиною зводить. Тріщать і дзвенять вони. Обіймаю свою рідну і вкотре дивуюся тому, що щастя буває таким великим. Забиває ж усе. Нічого іншого просто не залишає.

У Нюти своя їжа, але ми звикли сідати за стіл утрьох. Встигаємо їсти і по черзі годувати дитину. Поки вона жує свою ложку каші, самі закидаємося. Потім знову їй. Ще й розмовляємо, жартуємо, сміємося.

Ситі діти добре сплять, а у батьків є час на особисті пригоди.

- Хочу тебе любити, - циганю, як учила.

- А очі зовсім інше відображають, Бойка, - єхидно підчіплює Центуріон.

Червоніє і хихикає, коли нахабно вдавлюю в матрац.

- Це я просто надто сильно хочу, - напираю з усмішкою.

- Любити, так?

- Любити, так.

Кусаю за шию. Жадібно всмоктую шкіру. Від смаку й запаху пробирає до тремтіння, як голодну звірюку.

- Ти... такий... - чую у високих задушених нотах не що інше, як захоплення.

- Звичайний.

- Так, так, так... Зовсім звичайний...

Коли здираю з Варі майку, вона задихається. Я слідом. Ловлю у фокус нещадно-прекрасні рожеві соски і повільно, але безповоротно дурію.

- Ти в мене такий крутий, Бойка! Перший! Найкращий! Головний! - пошепки торохтить Варя. - Я така щаслива!

Накриваючи її тремтяче тіло своїм, із задоволенням зігріваю.

- Я стільки не скажу, але ти ж знаєш, що в мене все? Максимум, рідна.

Вона обвиває мою шию руками і часто киває.

- Знаю, рідний.

Зливаємося губами, руками, плоттю. Не вперше і далеко не востаннє, але з повною віддачою. По-іншому бути не може. По-іншому ми просто не вміємо. Тому що я і вона - і є все. Максимум.

 

[1] Візуальна новела - жанр комп'ютерних ігор, досить близький до інтерактивної літератури.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно