Афанасій Фрезер - 100 чарівних казок світу

в одному квітучому селі. Не в одного пана побував слугою, перш ніж перевалило Станові за тридцять, овечки в нього завелися, віз та два волики, корова дійна, хатку собі поставив – сам собі хазяїном зробився. Та що за хазяїн без хазяйки? Але він стільки від сусідів про заміжніх жінок начувся, що тільки й знав, що одруження відкладав: з осені на зиму, із зими на весну, з весни на літо, а віз із одруженням і нині там. У народі кажуть: у двадцять років з власної волі одружуєшся, до двадцяти п'яти – інші допоможуть, до тридцяти – бабі кланяйся, а після тридцяти сам чорт тобі не сват.

Був Стан на вдачу тихий, слова зайвого не промовить, а як скаже – і не заперечиш.

Кожен такому зятеві був би радий – та хіба вмовиш? І друзі, і жінки – всі дали йому спокій.

Якось піднявся він до третіх півнів, мамалиґу з бринзою в торбу склав, запріг волів і з божою поміччю по дрова поїхав. Світало, коли до лісу доїхав. Дров нарубав, на воза склав, пустив волів пастися і сам підкріпитися сів. Уже й ситий, а мамалиґу все їсть – не додому ж нести. На пні залишив із словами: «Знайде частування яка-небудь істота – подякує». З божою поміччю запріг волів і додому пішов – сонце якраз у зеніті було. Ледве ліс залишився позаду, накрила Стана гроза: дощ, град із снігом – темно, хоч в око стрель. Страшний суд якийсь! У таку негоду і праведникові до гріха недалеко – улюблена погода чортів.

Скараоський, найважливіший над чортами начальник, візьми та й розішли своїх слуг рогатих по воді і по суші з місією: людей пересварити і шкоди більше наробити.

Кинулись чорти на всі чотири сторони. Кому, може, і пощастило з них, та тільки не тому, хто вибрав ліс для свого паскудства.

Збившися з копит у пошуках підходящої нагоди, у сутінках розгледів чорт слід од Станового воза і навшпиньки прокрався до узлісся, де дроворуб вантажив свого воза. Самого хлопця на той час і близько не було.

Розсердився чорт, зубами заклацав: без нічого до Скараоського не поткнешся, а від довгої пішої прогулянки у рогатого голова паморочитись почала, від голоду живіт до спини приріс.

А шматок мамалиґи лежить собі на пні – на корм нечисті. З'їв чорт мамалиґу і до начальника поплентався. У пеклі його чекав суворий допит:

– Що, голубе, добре попрацював? Багато душ занапастив?

– Де там, – покаявся чорт, тремтячи від страху. – Так природа розбушувалася, що на весь ліс – один відвідувач з роду людського. Тільки утік він од мене, не наздогнав я його. Добре хоч, попався мені шматок мамалиґи на пні. Вгамував голод, а то й охлянути можна. От і все, ваше темносте.

– Ах ти ж мізерний чорт! Мамалиґу зжер, а про слова людини, що вона їх на пні залишила, тобі й невтямки?

– Які такі слова, пане?

– Та ти простих смертних думки читати повинен, не те що розмови підслуховувати! Мене й у лісі не було, а вже знаю, що було сказано: «Знайде частування яка-небудь істота – подякує». Подякував, як проковтнув?

– Мовчки з'їв, пане.

– Он як! Ні в чому на вас, чортів, покластися не можна! Але я тебе провчу: йди-но ти на службу до свого годувальника і три роки в нього наймитуй. Дзвінкої монети не проси, ударте по руках, що ти, як вийде строк, забереш з його будинку, що тобі сподобається. І щоб Пекельній П'ятці від твого заробітку користь була – он підпори всі зотліли… Чи втямиш, що треба? Йди негайно.

– Буде зроблено, пане!

Перед Становим будинком перекинувся чорт у восьмилітнього хлопця, до двору благодійника затрюхикав. Стан мішав собі мамалиґу, коли пролунав собачий гавкіт. Гульк – хлопець од псів на огорожу заліз. Кинувся Стан до огорожі відкликати собак:

– Мовчи, Хормузе! Стій, Балане! Додому, Зурзане! А ти звідки, хлопче? Чого псів мені дражниш?

– Яке там дражниш, дядьку? Я вбогий сиротина, служби собі шукаю.

– Служби? Та ти з гусьми не впораєшся… Скільки років?

– Тринадцять.

– Чи тринадцять?… Сім, найбільше – вісім. Як тебе звуть?

– Киріке кличуть.

– Часом не святий Киріке Кульгавий, хто чортів за волосся тягне, хрестив тебе?

– Знати такого не знаю, але мене Киріке кличуть.

– Та ти й справді горобець, Киріке, цвінь-цвірінь.

– Який є, не з кожного велетня будуть люди. З праці про людину судять, не із зросту-імені.

– От так Киріке – розумний, як чорт! Відгадай-но краще загадку: широке – на широке, зверху – гарячіше, зверху – розчепірене, зверху – кривизна, зверху – білизна, зверху – жовтизна, зверху – богатир?

Киріке тільки посміхнувся:

– А відгадаю – даси мені шматочок?

– Спочатку відгадай, там видно буде.

– На дворі піч, вогонь, таганець, чавунець, вода в чавунці, борошно і товкачик – мамалиґу мішати.

– Розумниця, Киріке! Скільки за рік служби береш?

– На рік не згоден.

– А на який строк?

– На три роки, панів на переправі не міняють.

– Чудово, Киріке. І скільки за три роки тобі покласти?

– А ніскільки. їду та одяг. А як відслужу, віддаси мені зі свого господарства, на що око покладу.

– Дивна угода. А коли душа моя тобі сподобається? Чорт тебе знає.

– Заспокойся, багато в тебе не попрошу, заберу непотрібне.

– Гаразд, тільки умова: не лаятися, а то, чого доброго, доведеш мене до гріха.

– Це само собою.

– Ось і по руках. Підкріпися картоплею в часниковому соусі та мамалиґою і до роботи.

Влаштувався хлопець зручніше, вгамував голод і служити почав. І так робота у нього йшла гаразд, що з ним і Стан про смуток свій забув, щасливчиком став, розбагатів, Киріке як сина полюбив.

Минуло два роки, і Киріке запитав:

– Пане, чому ти досі неодружений? Так і постаріти недовго без спадкоємця. Кому нажите передаси?

– Господь з тобою, Киріке! Не оженився свого часу – тепер тільки чортам на сміх. Я більше дід тепер, ніж хлопець…

– Нічого, пане, дідом прикидатися. Саме час тобі одружуватись: є чим жінку і дітей годувати. Добра он скільки.

– Дивна ти, Киріке, людина. Ні посівів у мене немає, ні… Жінку нелегко утримувати…

– Коли так, то вже я підсоблю, щоб пшениці тобі вистачило на калачі не те що до весілля – до хрестин. Бачиш он те поле стиглої пшениці?

– Бачу.

– Йди до поміщика і скажи, що візьмешся зжати й зібрати йому в скирти весь його хліб. Грошей за це не проси, а вимагай стільки пшениці, разом із соломою,