Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 1

се річ не конче приємна. Ну, а серед ночі для чоловіка, що збудився зі сну, увидіти у вікні незнакоме лице (та ще яке лице!) – то вже таки категорично річ немила, хотя би той чоловік був і як сильних нервів… Признаюся – я перелякався так, що навіть не міг крикнути. Я присів на кріслі, випив склянку зимної води – і прийшов до себе.

Перша думка була у мене: «Хто б се міг бути? Чи се, може, мара, нічний привид? Однак я нічого подібного до сего часу не видів… Злодій? Розбійник? Нічний напад?… Можлива річ! Я вдовець, бездітний – міг би хто думати: багатий, маю гроші, ну, і о напад недорого… А може, злодії прийшли красти коні?»… Я перейшовся два рази по кімнаті.

Коло ліжка в головах стояла у мене шабля, стара, предковічна, козацька… Ще прадід мій викопав єї, коли орав під гречку давнє побойовище, і відтак она стала переходити у нас з рук до рук. Я глянув на неї, і відвага вступила в мене. В одну мить я взувся, одягнувся в капоту, взяв шаблю в руку (пам’ятаю, як мені при тім прийшла до голови думка: «Ну, не послужила ти мені, сестрице, до сего часу, але вже нині зробиш прислугу!!!») і вибіг надвір. Надворі тихо, хоч мак сій. Тепла літня ніч, місяць був вповні, по небу тягнули пошарпані хмари, з-межи котрих мигтіли зорі… довкола всьо видно. Я підійшов до дверей стайні: коні хрупають сіно, і чути виразно, як парубок рівно сопе, спить блаженним сном. Нічого не видно, не чути. Що ж се могло б бути?

Я вийшов на улицю. Улиця іде повз моє обійстє, проста, як стріла. Виходить з села і йде в поле та аж ген далеко звертаєся набік. Я став довкола розглядатися, став прислуховуватися, та й тут всьо спокійно, тихо… Однак по довшім напруженю зору доглядів я, може, на тисячу кроків від мене якусь чорну постать, що рухалась серед дороги в стороні від поля… «Се мусить бути скотина або чоловік!» подумав я. Місяць якраз вийшов з-за хмари і кинув цілий сніп світла на туманіючу серед дороги постать. При тім я увидів виразно зачерки чоловіка, я увидів, як у него на голові щось замигтіло, мов іскри, і як від одного плеча назукіс стирчала ясна, блискуча стріла… Се когутячі пера… се багнет… се шандар… Ось оно як! Мені нараз роз’яснилося в голові. Се шандар був у мене під вікном, і він-то набавив мене такого страху. Я все ще стояв на улиці і дивився вдаль, – багнет все ще блищав до місяця, а людська постать все ще рухалась, все меншала, вкінці зникла. Місяць зайшов за клапоть чорної хмари, і нараз покрила дорогу густа темнота. Я обернувся і повільним кроком пустився додому… Втім взялися звідкись два вартівники.

– Хто то? – крикнули оба разом за плечима.

– Я!

– Що за я?

В одну мить вхопив мене обіруч один хлопище, а другий став приглядатись мені в лице.

– Таж се єгомость! – кликнув той, що приглядався. – Що робите, єгомость, о сій порі на улиці?

Другий зараз мене пустив і став перепрошати за свою «неґречність», а оба при тім з почестію звернули свої очі на мою закривлену шаблюку.

– Чекайте-но, хлопці! – обізвався я. – Чи не переходив тут хто улицею? У мене хтось вештався по подвір’ю і заглядав у вікно.

– Нікого ми не виділи. Ми стояли он там під липами коло церкви, то якби хто йшов був улицею, були б ми певно виділи.

– А шандара ви нині нігде не здибали? – спитав я таким тоном, начеб я хотів той випадок замельдувати зараз до жандармерії.

– Ні! Шандар був вчора в нашім селі, а нині Бог знає, де він обертаєся…

Парубки мали охоту побалакати зі мною ще довгенько, они впадали на різні здогади і давали різні ради, – оден навіть замітив, чи не слід би задзвонити «на ґвалт», але мені зачинало бути холодно, і я вернув до себе до хати та ліг назад на давнє місце в постелі.

Знов вузол! І як тут єго розв’язати? Вартівники не мали причини брехати переді мною. І що ж се могло бути? Знов приходили мені до голови нічні привиди, страхи, мари… Довго я не міг заснути і думав сяк і так… Ба коби я не був видів на дорозі людської постаті з когутячими перами і з полискуючим до місяця багнетом, то, певно, був би я рішився за привидом… А так – я позістав-таки в тім сильнім пересвідченю, що то був шандар, хоч я й не міг собі ніяк вияснити: як він міг перейти улицею так, що вартівники, котрі стояли на тій самій улиці, єго не виділи або бодай не почули єго кроків… Та се вже єго річ… Що він був у селі день перед тим, се, по моїй думці, нічого не значило. Той сам або другий міг прийти на другу ніч знов… Але чого він заглядав у моє вікно? Чи він мав такий наказ, чи зробив се з власної волі, зваблений світлом, що пробивалося крізь моє вікно! Бог єго знає! В тім часі, коли про мою особу, як писав мій безіменний «приятель» з повітового міста, так багато говорили, могло різно бути… Відтак я й забув про сю пригоду.

Тую лиш зміну зробив я у себе, що зараз від другої ночі ніколи не забув я заслонювати вікна моєї кімнати і то грубими занавісами, ну – і роздобув собі песика та й вигодував єго на великого і лютого пса, котрий тепер все гавкає на моїм подвір’ю – і коли б який непрошений нічний гість набрав охоти зайти на моє обійстя, то мій Брись зараз дав би мені о тім знати.

Кость Ванченко-Писанецький

Народився 1863 р. на Київщині. Був сільським учителем на Волині, брав участь у виступах театральних гуртків. У 1882 р. переїхав до Києва і працював до 1892 р. в трупі М. Старицького, у 1892 р. організував власну трупу. Автор півтора десятка драм з народного життя та «Спогадів українського лицедія» («Червоний шлях», 1928, № 7). Опублікував також у пресі кілька оповідань.

Помер 18. 07. 1928 р. у Ташкенті, Узбекистан.

«Чорнокнижник» подається у перекладі Мирослава Трофимука за публікацією в журналі «Киевская старина», 1883, т. 43, с. 280–297.

Чорнокнижник

(із розповідей бабусі)

Доброю, лагідною бабунею була покійна моя Олена Петрівна Бурчимуха. Давно відійшла