Стівен Кінг - Протистояння. Том 2

на кольт. Раптом йому захотілося, щоб усе скінчилось, і намагався вирішити, як найпростіше, найпевніше покласти край своєму життю. Тепер здавалося важливішим, ніж будь-коли раніше, написати й лишити свої слова тим, хто коли-небудь його знайде — чи за рік, чи за десять.

Він схопив ручку. Поміркував. Написав:

Я прошу пробачення за ті руйнівні речі, які вчинив, але не заперечую, що зробив їх із власної волі. Свої шкільні твори я завжди підписував ім’ям Гарольд Емері Лодер. Свої рукописи — вони були вбогі — так само. З Божою допомогою я колись написав це ім’я трифутовими літерами на даху сараю. Ці слова я хочу підписати іменем, яке отримав у Боулдері. Тоді я не міг його прийняти, а зараз вільно приймаю.

Я хочу померти при здоровому глузді.

І майже в самому низу сторінки він додав підпис: Яструб.

Він поклав записник у торбу на сідлі «тріумфа». Закрив ручку ковпачком і причепив до кишені. Засунув у рот дуло кольта й поглянув у синє небо. Гарольду пригадалася забава, яку любили хлопці в його дитинстві, забава, через яку його дражнили, бо він так і не зміг наважитися долучитись до неї. На задвірках містечка був гравійний кар’єр, і можна було стрибнути з його краю, із завмиранням серця пролетіти до самого піщаного дна, кілька разів перекинутись, а потім вилізти й повторити це.

Так робили всі, крім Гарольда. Гарольд стояв на краю кар’єра і промовляв: «Раз… Два… Три!» — як і всі решта, але в нього цей талісман так і не спрацював. Його ноги не рушали з місця. Він не міг наважитися на стрибок. І решта іноді бігли за ним до самого дому, кричали, дражнилися, обзивали його Слабаком Гарольдом.

Він подумав: «Якщо я наважуся стрибнути один раз… лише один раз… то я вже тут не буду. Ну що ж — останній раз перекриє все».

Він подумав: «Раз… Два… ТРИ!»

Він натис на гачок.

Пістолет вистрілив.

Гарольд стрибнув.

Розділ 65

На північ від Лас-Веґаса лежить Емігрантська долина, і тієї ночі в цьому дикому місці можна було помітити маленький вогник. Коло нього сидів Рендалл Флеґґ і похмуро смажив тушку маленького кролика. Він рівномірно обертав її на саморобному рожні, дивився, як м’ясо шипить і бризкає жиром у вогонь. Віяв легкий вітерець, несучи в пустелю апетитний запах, і прийшли вовки. Вони сиділи двома виступами вище від його багаття і вили на майже повний місяць та на запах смаженого м’яса. Час від часу він кидав на них погляд, і кілька вовків починали бійку, кусаючи, завдаючи ударів потужними задніми лапами, аж доки слабші тікали. Тоді решта починали вити знову — їхні морди дивилися на роздутий червонястий місяць.

Але тепер він уже втратив інтерес до вовків.

Він був у джинсах і поношених чоботях, у куртці з овечої шкіри з двома значками на нагрудних кишенях: смайл і «ЯК ТАМ ВАША СВИНИНКА?» Цієї ночі вітер судомно смикав його комір.

Йому не подобалося те, що відбувалося.

У вітрі були погані прикмети, лихі знамення, немов кажани, лопотіли на темному горищі покинутого сараю. Стара померла — і спочатку він подумав, що це добре. Попри все, він боявся старої. Вона померла, він сказав Дейні Юрґенс, що вона померла в комі… але чи це правда? Він уже не був особливо певен цього.

Чи говорила вона перед смертю? А коли говорила, то що сказала?

Що вони задумали?

Він розвинув у собі своєрідне третє око. То було як уміння літати — він це мав і прийняв, але так і не розумів до кінця. Він міг його відсилати, бачити… майже завжди. Проте інколи око загадковим чином сліпло. Він зміг зазирнути в кімнату, де помирала стара, бачив їх навколо — пір’я в них ще було трохи обсмалене після маленького сюрпризу від Гарольда з Надін… але раптом видіння розтануло — і він знов опинився в пустелі, у власному спальнику, і бачив тільки Кассіопею в її зоряному кріслі-гойдалці. І голос усередині його промовив: «Вона померла. Вони чекали, доки вона заговорить, а вона так і не заговорила».

Проте він уже не довіряв цьому голосу.

Зі шпигунами справи виходили доволі неприємним чином.

Суддя — йому відстрелили голову.

Ця дівка, яка вирвалася від нього в останню секунду. І вона ж знала, прокляття! Вона знала!

Він раптом кинув лютий погляд на вовків — і півдюжини їх кинулися битися, їхнє гортанне гарчання лунало в тиші, немов звук тканини, що рветься.

Він знав усі її секрети, окрім… третього. Хто ж цей третій? Він відсилав своє Око знов і знов, а воно показувало йому лише загадкове, ідіотське обличчя місяця. ЖИТ-ТЯ, а це пишеться «місяць».

Хто ж той третій?

Як же ця дівка змогла втекти від нього? Вона його захопила абсолютно зненацька — у нього тільки клапоть блузки в руках лишився. Він знав про її ніж — це взагалі елементарно, — але не про цей раптовий стрибок на скло. І те, як холоднокровно вона покінчила з життям, ні секунди не вагаючись. Кілька секунд — і все.

Його думки ганялися одна за одною, мов тхори в темряві.

Усе почало трохи сипатися. Флеґґові це не подобалося.

От, приміром, Лодер. Був Лодер.

Працював він ідеально — просто як заводна іграшка, з тих, у яких ключик стирчить. Іди сюди. Іди туди. Зроби це. Зроби те. Але динамітна бомба взяла тільки двох — і весь план, і всі старання зійшли на пси через ту чорнопику бабу, яка надумала повернутись. А потім… коли Гарольда позбулися… він мало не вбив Надін! Від цієї думки Флеґґ і досі відчував шалений гнів і здивування. А ця дурна пизда так і стояла там з відкритим ротом, чекала, поки знову стрельне, наче й хотіла, щоб її вбили. І чим це все мало б скінчитися, коли б Надін померла?

Хто, коли не його син?

Кріль був готовий. Він зняв його з рожна і поклав на олов’яну тарілку.

— Ну що, морпіхи недороблені — жерти подано!

Від цього він широко заусміхався. Чи служив він коли-небудь у морській піхоті? Певно, що так. Якщо точніше, то на Перріс-Айленді[160]. Там був хлопчик, дефективний, звали його Бу Дінквей. Вони…

Що?

Флеґґ насупився над тарілкою. Чи то вони забили старого Бу палицями, обмотаними ганчір’ям? Чи задушили якось? Щось наче він пам’ятає про бензин. Але що?

У раптовому нападі гніву він мало не кинув щойно приготоване м’ясо