Луї Фердінанд Селін - Смерть у кредит

запізнювався!.. ще й набагато!.. На позолоченому циферблаті Ліонського вокзалу стрілки показували дванадцяту… Куртіаль та товстуха зі своїм ручним візком чекали мене вже цілих дві години перед церквою Сен-Венсан-де-Поль… Перестрибуючи через сходинки, я влетів на вулицю д'Отвіль!.. І вже здалеку помітив їх під газовим ліхтарем… Це був справжній переїзд!.. Він зібрав усе! Нічого не скажеш, потрудився на славу!.. мабуть, спустошив усю свою кімнату!.. Той йолоп, напевне, цього не переживе… Візок був такий важкий і переповнений мотлохом, що постійно загрузав у землі!.. Під матрацами лежали динамо, мотор та інший непотріб!.. Ціла купа запорошених штор!.. Він врятував усе, що міг!.. Його можна було привітати! На ньому був рединґот, якого я ще не бачив… Де він його доп'яв?.. Перлинно-сірий!.. Я дійшов висновку, що це ще з часів його молодости!.. Поли він зашпилив шпоньками… На старій не було її капелюха… «гортензії з вишнями»… його закріпили на самому верху візка… Очевидно, щоб не зіпсувати!.. Замість нього вона накинула дуже красиву андалузьку шаль, з яскравою вишивкою… У світлі ліхтаря це непогано виглядало… Вона зразу пояснила мені, що для далеких подорожей це найзручніше… ще й добре захищає волосся.

Посперечавшись трохи з приводу старого розкладу, ми, нарешті, тихенько рушили… Відверто кажучи, я був задоволений!.. Вулиця Лафаєтт була пряма!.. Особливо від церкви й до аптеки на розі… Головне, треба було не заснути… Сам де Перейр упрягся у візок… А ми з матусею штовхали ззаду… «Давай, малий! Покажи, на що ти здатний! Я тебе зараз підштовхну!.. Ось так…» Ми добряче запізнювались!.. І таки не встигли на наш поїзд… А все через мене!.. Потяг о дванадцятій сорок уже пішов. Тепер залишався лише о другій дванадцять. Перший ранковий… До нього було майже 50 хвилин! Ми розібрали нашу купу… Все було розсортовано, перенесено… І знову звалено абияк!.. У хвостовий вагон… Ще був час, щоб на снідання випити залпом кілька чашок холодної кави з вершками! У чудовому буфеті «Кінцева зупинка»! Від кави ми всі троє просто чманіли… обожнювали її до нестями!.. А каса була в мене.

* * *

Ми зійшли на станції Персан-ла-Рив'єр… Чарівне село було розташоване між двома пагорбами та лісом… краєвид вінчав замок з башточками… Від греблі внизу, попід будинками, долинав величний шум води… Загалом, усе це було дуже славно… кращого місця годі було знайти, навіть для відпустки!.. Я сказав про це старій… Але їй було не до того… У нас була купа роботи, ми мали розібрати речі, витягти мотор з фургона… без сторонньої допомоги було не обійтися…

Начальник вокзалу спостерігав за нами. Він вирішив, що ми «артисти»… І приїхали на свято!.. Крутити фільми!.. Наші речі навели його на цю думку… Але на ярмарок краще було б приїхати наступного року! Ярмарок скінчився ще два тижні тому! Де Перейр не хотів нікого вводити в оману… Він тут же усунув це маленьке непорозуміння!.. І відразу ж ознайомив усіх з нашими проектами… Йому нетерпеливилося вирушити до нотаріуса! Негайно! Мова йшла не про якісь дрібниці! А про справжню «сільськогосподарську революцію»… Незабаром навколо нашого мотлоху зібралася ціла юрба допитливих селян. Вони скупчилися навколо брезенту… І почали робити тисячу припущень про наші інструменти. Ми вже не могли втрьох штовхати візок по дорозі!.. Це було занадто важко!.. Ми це відчули ще на вулиці Лафаєтт!.. До того ж наша нова хата була десь дуже далеко… Нам потрібен був принаймні кінь!.. Цей набрід важко було спонукати до дії!.. Та незабаром ми таки змогли рушити!..

Наша товстуха, видершись на сидіння, закурила свою люльку!.. Селюки прямо в її присутності доводили один одному, що це чоловік, переодягнений у жінку!..

До нашого господарства в Блем-ле-Петі треба було ще подолати одинадцять кілометрів!.. і численні пагорби!.. Нас попередили про це в Персані… Де Перейр уже скрізь встиг показати документи… Всі наші папери було негайно підписано… Він розворушив нотаріуса… Тепер він позирав на село з верху воза… Ми взяли із собою одного селянина… Куртіаль розстелив на колінах мапу й усю дорогу не стуляв рота… Коментував кожну баюру, кожен горбок… Відшукував найменші струмки… в далечині… дивлячись з-під руки… Але йому не завжди вдавалося їх знайти… Він влаштував нам справжню конференцію, яка тривала щонайменше дві години та була присвячена можливостям, перевагам і недолікам цієї сільськогосподарської місцевости, «металогеодезична інфраструктура» якої була не зовсім задовільною… О! Так!.. Він кілька разів повертався до цієї теми… Але важко було говорити без попередніх аналізів!.. Погода була пречудова.

* * *

У Блем-ле-Петі все було не зовсім так, як нас запевняв нотаріус. Ми пересвідчилися в цьому лише через два дні…

Ферма була дуже занедбана… Проте в договорі таки було сказано про це! Старий, колишній її господар, помер два місяці тому, й ніхто з усієї родини не хотів його замінити… Нікому більше не були потрібні ні ділянка, ні хатина, та й взагалі, здається, весь цей хутір… Ми заходили в інші халупи… стукали в усі двері… Зазирали в усі сараї… Ніде не було навіть найменших ознак життя… Врешті ми таки виявили біля водопійного жолоба щось на кшталт куреня і двох стариганів, але таких ветхих, що вони не могли вийти зі своєї кімнатки… Вони майже нічого не бачили… й зовсім оглухли… Вони весь час мочилися один на одного… Здається, це було їхньою єдиною розвагою… Ми спробували з ними заговорити… Вони не знали, що нам сказати… І знаками показували нам, аби ми йшли… Й дали їм спокій… Вони не звикли до відвідин… Це їх лякало.

* * *

Усе це здалося мені не надто доброю прикметою… Порожній хутір… незачинені двері. Двоє дідів, яким ми зовсім не потрібні… Й скрізь сови…

Натомість де Перейр вважав, що все чудово… Він почувався бадьорим на свіжому сільському повітрі… Й одразу ж виявив бажання одягнутися відповідним чином… А оскільки свою панаму він втратив, йому довелося позичити капелюх у товстухи… Величезний бриль з тонкої соломки зі стрічкою під підборіддям… Він залишався у своєму рединґоті шляхетного сірого кольору, у тонкій сорочці з краваткою-бантом та ще в сабо, яких, до речі, він не терпів… З довгих походів полями він завжди вертався босоніж… і аби бути схожим на справжнього «оратая», він не розлучався зі своєю саперною лопаткою… Носив її на правому плечі… Так ми й ходили щодня після полудня оглядати незаймані ділянки, підшукуючи зручне місце, де можна було б висіяти редиску.

Пані де