Луї Фердінанд Селін - Смерть у кредит

Таке враження, ніби, починаючи з коліна, м'ясо було намотано на палицю… Шкіра всюди жовта, вкрита товстою кіркою, з-під якої місцями сочилася рідина… «Це нічого, воно досить швидко минає!.. Одразу ж усе заспокоюється, і стає набагато ліпше… але перед цим — просто жахливо, перш ніж прорвати, все це стає фіолетовим!.. На щастя, я маю припарки!.. Не знаю, що б я без них робила!.. Ти не уявляєш, як вони допомагають мені! Без них я стала б калікою!..» А потім вона знову завела мову про свого Оґюста… Про те, що він гине… й більше не дає ради своїм нервам… про всі його нічні страхи… Найбільше він боявся звільнення з роботи… Від цього він навіть прокидався ночами в холодному поту… схоплювався з ліжка й волав: «Рятуйте! Рятуйте!..» Останнього разу він кричав так гучно, що сусіди в Пасажі попрокидалися… Вони вирішили, що у нас бійка!.. Що це я знову прийшов, аби задушити його!.. Вони всі примчали сюди! Під час таких нападів батько був сам не свій… Насилу вдалося знову вкласти його в ліжко… Потім ще кілька годин йому прикладали до голови холодні компреси… Тоді й починалися кризи… вони весь час посилювалися… То була просто пекельна мука!.. Страждання не припинялися ні на секунду… Він уже не тямив, що говорять… Нікого не впізнавав… плутав сусідів… І дуже боявся машин… Часто вранці, після чергової безсонної ночі, вона проводжала його до дверей страхової контори… До будинку 34 на вулиці Тревізо… але це було ще не все… Вона мусила зайти та поцікавитися у консьєржки, чи немає якихось новин? Щодо мого батька… Чи його часом не звільнили?.. Сам він уже не розрізняв реальне й уявне… Без неї, можна з певністю сказати!.. Він ніколи б туди не пішов!.. І став би зовсім недоумкуватим… остаточно збожеволів би від відчаю… У цьому годі було сумніватися… Доводилося якось балансувати, не даючи йому геть занепасти… Вона всіма способами підтримувала його… Робила все що могла, щоб він прийшов у норму… До того ж харчі не падали з неба, тож їй доводилося бігати по всьому Парижу… Полюючи за клієнтами… вона ще примудрялася по обіді відкривати крамницю… на кілька годин… Аби та принаймні ще жевріла й не закрилася остаточно!.. А вночі їй теж вистачало справ! Потрібно було відганяти від нього тугу й намагатися розвіяти його страхи… На столі, посеред кімнати, вона запалювала каганець. А щоб він швидше заснув, затикала йому вуха маленькими ватними тампонами, змазаними вазеліном… Він схоплювався від найменшого поруху… Варто було лише комусь пройти через Пасаж… Із самого рання, коли приходив молочар… Кроки гучно відлунювалися під скляним дахом… З тампонами все-таки було трохи краще… Він сам це говорив…

Звичайно й цілком зрозуміло, що від необхідности день і ніч підтримувати мого батька мати почувалася страшенно стомленою, і втома ставала дедалі більшою!.. Завжди бути напоготові… Підбадьорювати його!.. Відганяти нав'язливі ідеї! Але вона намагалася не нарікати! Якби я хоч удав, хай йому біс! Що я каюсь!.. і усвідомлюю всі свої хиби… і свою тваринну невдячність… це було б для неї як бальзам… Звісно!.. Вона б заспокоїлася… Вона сказала би собі: «Що ж, у мого синочка ще не все втрачено… Ще є надія!.. Його серце ще не цілком закам'яніло! він не такий уже й зіпсований та невиправний!.. Можливо, він ще стане людиною…» Це полегшило б її страждання… їй так була потрібна розрада… Але я був надто зіпсутий… При всьому бажанні я не зміг цього сказати… Це було понад мої сили… Звичайно, я засмутився… Адже я бачив, яка вона нещасна! Неможливо було не бачити цього! Але у мене не було ні найменшого бажання розводитися перед будь-ким про свої нещастя! І особливо перед нею!.. І все ж… Все одно… коли я був зовсім маленьким… і ще нічого не тямив… Хто тоді отримував по пиці?.. Га? Не лише вона одна!.. Я теж!.. Завжди я!.. І вона сама мені щедро відважувала… Я достатньо цього скуштував!.. Молодість!.. Чорт би її забрав!.. Завжди вона була зраджена, офірувала собою… Гаразд! Нехай так!.. Якщо чесно, то мені огидно навіть думати про це… І чорт забирай! Вона сама була винна! Я намагався ніколи не нагадувати їй про це! Для мене це було важче, ніж будь-що інше… Але варто було мені спробувати хоч щось сказати їй… Вона дивилася на мене так, ніби я її вдарив! Щоб, чого доброго, не посваритися з нею… Найкраще для мене було б зникнути… Однак я дав їй вибалакатися… А сам намагався не розтуляти рота… Вона могла спокійно продовжувати, їй ніхто не заважав!.. І вона відвела душу… Засипала мене порадами!.. повчаннями, які я вже чув сотні разів!.. Усе це було необхідно, щоб піднести мій дух!.. Щоб я більше не поступався своїм інстинктам!.. А наслідував гідні приклади! Вона зауважила, що я насилу стримуюся, щоб не відповідати… Тоді вона змінила свою тактику… Щоб задобрити мене, вона вирішила зробити мені подарунок… Відшукала в буфеті пляшку із сиропом… Це було для мене, я міг взяти її з собою на село… Адже я туди їхав… І ще пляшку цілющого еліксиру… Вона наполягала, щоб я взяв її, бо я занадто швидко їм… і можу зіпсувати собі шлунок. І нарешті, вона поцікавилася, чи не потрібні мені гроші… для подорожі та взагалі?.. «Ні! Ні! — відповів я. — У нас є все необхідне!..» І я навіть показав їй свій капітал… Вся сума у мене була стофранковими білетами… Що ще? На закінчення я пообіцяв їй писати і тримати обох у курсі… наших успіхів на сільськогосподарській ниві… Вона не зовсім зрозуміла те, що я сказав… Для неї це був цілком інший світ… Але вона довіряла моєму господареві… Я підвівся, на ходу загортаючи пакунок… Був уже майже на сходах…

— Може все-таки твого батька краще не будити?.. Він, напевно, вже спить… як ти гадаєш?.. Ти бачив, як він реагує на найменше хвилювання?.. Боюся, що коли він побачить, що ти йдеш, він рознервується!.. Ти згоден?.. Бачиш-но, з ним може трапитися напад!.. Як три тижні тому! Я не зможу ще раз цього перенести!.. Я готова на все, тільки б уникнути цього!..

Я теж так гадав… Уважав, що краще… піти собі тихцем… скориставшись нагодою… Ми пошепки попрощалися одне з одним… Вона ще щось говорила з приводу моєї білизни… Я вже не слухав… Я біг через Пасаж… а потім вулицею… Я дуже поспішав… Адже я