Julia Shperova - Тифон, Julia Shperova

Інес кинула на нього гострий погляд, її темні очі палали неприхованою тривогою. Вона підійшла ближче, її кроки залишали у повітрі відчуття сили.

- Що тут трапилося, Мартіне? - Її голос був холодним і твердим, мов дзвін клинка, і розрізав тишу, що висіла над Залою. - Де Арій? І що то був за вибух енергії, який ми відчули навіть на наших землях?

Маттео, що стояв поруч, схрестив руки на грудях і насупився, уважно спостерігаючи за реакцією Лютом. Його напруження було майже відчутним, як електричний заряд у повітрі перед бурею.

Мартін важко зітхнув, і тіні в Залі ніби стали ще густішими. Його голос був стриманим, але кожне слово звучало, немов вирок:

- Це буде довга розмова. Ми щойно зібралися, аби сповістити всі відділення. Світ офіційно під загрозою.

Інес обмінялася коротким, напруженим поглядом із Маттео. Потім, киваючи, вони рушили до місць, які їм запропонували.

~~~

Біллі прокинулася серед ночі, ледь стримавши скрик. Образ в її голові був таким чітким і лякаючим, що вона не одразу зрозуміла, що все вже минулося. Вона стисла пальцями ковдру і з силою виштовхнула повітря з легенів, затримала подих і знову вдихнула. Дощ за вікном не здавався, він лупив по склу так сильно, що Біллі на мить завмерла, заскочена цим звуком.

- Страшний сон? - поцікавився голос з темряви.

- Що? - пискнула дівчина, притуляючи руки до грудей, де шалено билося захоплене зненацька серце. Швидкі вдихи нагадали йому, що треба затримати власне дихання. 

- Це ти? Що ти тут робиш? - прошепотіла вона, намагаючись стримати тремтіння в голосі. Її руки інстинктивно стиснули ковдру сильніше, наче та захистила би її від чогось невидимого.

- Зайшов у гості, - його голос був тихим, майже примарним, і Біллі відчула, як мороз пробіг по спині. Вона не могла побачити його, але знала, що він поруч. Темрява в кімнаті раптом здалася ще глибшою, а тиша - більш гнітючою.

- Ти мене налякав… - прошепотіла дівчина, відчуваючи, як паніка відступає, але натомість з’являється щось інше, незрозуміле і тривожне. - І цей дурнуватий сон…

- Вибач, не мав такого наміру.

Біллі сіла в ліжку, прислухаючись до галопу, який влаштувало її серце. Він також чув цей панічний стукіт. І спитав:

- Настільки поганий сон?

- Ні, швидше неочікувані візитери.

Він не рухався. Але вона відчувала його присутність, наче темрява навколо нього була живою, пульсуючою, майже відчутною на дотик.

- Я не надовго, - його голос раптово став серйознішим. - Зайшов попрощатися.

Слова прорізали повітря, як ніж, і Біллі відчула, як холодний клубок стискається в животі.

- Попрощатися? - Її голос прозвучав слабше, ніж вона того хотіла. - Ти вже їдеш?

- Так. Маю нагальні справи на іншому континенті. Пам’ятаєш печеру, виверження? Кінець світу? Якщо не поїду, то все стане гірше.

- А ти повернешся? - Вона намагалася приховати хвилювання, але голос її підвів.

- Зроблю для цього все можливе.

Дівчина кивнула. Деякий час вона збиралася з думками, а потім поцікавилася, вдивляючись в темряву:

- То все це правда? Все, що трапилося там з нами? І що мені робити?

Генрі трохи почекав, наче обдумуючи відповідь, перш ніж сказати:

- Залишатися в безпеці. Хоча зараз її порядком бракує у всесвіті. Якщо щось трапиться чи знадобиться допомога, звернися до Бартона, чи до Брістоулів. Тобто, до Джеймса і його тітки.

Її думки закружляли, наче заплутаний клубок, вона ледь усвідомлювала те, що почула. Не бажаючи пригадувати побачене минулої ночі, вона подумки схопилася за останнє почуте слово.

- А як він, Джеймс? Він буде жити?

- Житиме, - коротко відповів Генрі.

- Це добре, його пневмонія щось погіршилася.

- Він впорається.

- А він знає, куди саме ти вирушаєш? - звучало це так, ніби вона сама хотіла знати, куди зібрався Генрі. Він зітхнув і відповів не те, що збирався:

- Він зараз молиться, щоб не довелося їсти крізь соломинку.

Цей маневр не спрацював, дівчина продовжила вдивлятися в темряву повними питань очима.

- То ти не можеш мені сказати?

- Я і так забагато розповів. Я…ми всі щиро вдячні тобі за допомогу, але тобі краще не знати всіх деталей. Так безпечніше.

- Для вас? Чи для мене?

- В обох випадках.

Біллі повільно підвелася з ліжка, її ноги одразу ж захололи. Вона обережно підійшла до куточку темряви, звідки лунав голос. Холодна рука зупинила її на підході. Сильні пальці стисли зап'ястя з несподіваною ніжністю, змушуючи дівчину завмерти на місці.

- Обережно.

- Я в порядку, - її голос ледь звучав, але всередині вона відчувала, як світ навколо стає все менш стабільним.