Fata Morgana - Товариство Елементорів. Том 1. Кривавий діамант. Частина І, Fata Morgana

Бричка дісталася потрібного місця надиво швидко. Все ж дві пари міцних жеребців легко здолали дев’ять миль. Друзі мають в запасі ще цілий день, який вони зможуть з майже спокійною душею витратити на пошуки корисної інформації. 

— Все гаразд? – запитала Моллі русоволосого візничого, який намагався вгамувати одного з коней. Скакун чомусь розходився та глухо ржав, якось перелякано б’ючи копитами.

— Так, просто... – зам’явся чоловік, насторожено дивлячись у бік кованих воріт маєтку, що виднілися за кілька сотень кроків звідси. – Здалось, що якийсь пес щойно перебіг дорогу. Чи не вовк?

— Ну що ви. – хмикнув Вілл, подаючи Моллі руку, яку вона радо прийняла, стиснувши його прохолодну долоню. – Вовків зроду не водилось тут.

— Справді? 

Більше візничий нічого не сказав й мовчки рушив назад, у бік міста. Про те, чому це двоє юних тикодінів надумали відвідати територію маєтку, який порожніє більше десяти років, він теж не питав. Мабуть, гроші таки роблять свою справу. Все ж краще мати в кишені тридцять срібних зінґе, аніж намарно чесати язиком.

— Це кого він псом назвав, я щось не зрозумів?

Моллі з Вільямом повернули голови на обурений крик Коди, який вже на двох виліз з найближчих кущів. Певне, обігнув закинуту садибу. Він порівнявся з друзями та заходився витрушувати зі світлого волосся молоде листя невідомого походження. Дивовижно, що екенеєць почув слова візничого з такої дистанції. Загострений слух перевертнів таки дає про себе знати.

Вони в якійсь незручній тиші покрокували до обійстя. Вілл першим зупинився перед навстіж розчиненими воротами. Мабуть, вони залишилися такими ще з тої жахливої ночі. Виглядало це так, наче хтось спеціально не захотів зачиняти спогади насичені криками та кров’ю всередині маєтку, а навпаки — зоставив ворота стояти ось так в привітній, але й одночасно моторошній, самотності. 

— Ласкаво прошу у Двір Місячної Лілії. – поглянувши кудись угору, промовив Вільям. А тоді ледь чутно прошепотів: – До мого колишнього дому. 

Моллі з Кодою й собі задерли голови, розглядаючи герб родини, що затійливим візерунком з кованого заліза повторювався по всьому периметру височезного паркану. Молодий місяць з гострими закрученими ріжками чимось нагадував чашу, в якій розквітала крупна лілія з розлогими пелюстками. 

Вони пішли широкою стежкою з гладкої світлої бруківки, тепер зарослою травою й кульбабами. По обидва боки від них височіли статуї з потемнілого від часу мармуру. Скульптури були виконані у вигляді ангелів у різноманітних позах. Їхні лагідні риси обличчя та теплі, хоч і слабкі усмішки заворожували, а нещаний вираз у напів заплющених очах вселяв дивне відчуття пригніченості. 

У підніжжі фігур стелилися колись охайні, а тепер розрослі, але не менш прекрасні кущі з білими та жовтими бутонами. Гілки плетючих троянд обплітали статуї, неначе намагаючись захистити їх, і надавали цьому саду якоїсь навіть моторошної краси, яка захоплювала та лякала одночасно.

Це місце чомусь здавалося Моллі схожим на цвинтар. Таким же тихим та похмурим, повним не здійснених надій та навіки розбитих сердець, він був.

— А чому саме Місячна Лілія? – вирішив поцікавитись Кода, з інтересом й погано прихованим острахом оглядаючись навколо.

— Лілія це символ чистоти крові, – неголосно відповів Вілл. Судячи з його надтріснутого голосу та напружених вилиць, його навідували не найкращі думки. Та й говорив він так, неначе зараз перебував десь далеко звідси й у самому серці рідного дому водночас. – А місяць — надії на відродження та вічне життя. Нескінченність роду. 

Кода підібгав губи та з виглядом знавця повільно кивнув. Щоправда, те, що він видав в наступну мить, дещо не клеїлось з зарозумілим виглядом його смаглявого обличчя. 

— Можливо, я чогось не розумію, але... ця ваша символіка якась нещасна, чи що?

— Цілком можливо. – все так само замислено-відчужено погодився Вільям. 

Гарольд, який до цього тихо сидів на плечі нинішнього господаря, зненацька зірвався з місця та полетів у бік однієї з скульптур. Він якусь хвилинку кружляв навколо неї, а потім таки всівся на витягнутій до неба долоні. 

Пригледівшись краще, Моллі нарешті зрозуміла, навіщо сич подався туди. На самому вершечку, прямо між довгими кам’яними пальцями, які були обвиті тонкими колючими стеблами, розпустилася, мабуть, перша на весь сад, троянда.

Гарольд обережно зірвав її та, затиснувши в дзьобі, поквапився спуститися вниз, до гурту. Він на льоту віддав квітку Вільяму — той ледь встиг підхопити її трьома пальцями. Хлопець довгу мить вдивлявся у кремово-жовті пелюстки солодко пахнучої троянди, шукаючи в ній відомі тільки йому одному сокровенні сенси. 

— Гей, Шалфею... – гукнув його Кода, який стовпом застиг попереду. Вілл і Моллі одночасно підняли на нього голови та дівчина про себе зауважила, що Вільям троянду не викинув. – Ти впевнений що з цього хоч щось вціліло?

У Моллі похололо в жилах, коли вона помітила те, що справило на Коду таке враження. За розлогими мармуровими крилами кількох останніх скульптур виднівся маєток у лякаюче-прекрасному архітектурному стилі, що був популярним майже століття тому. Ну, як маєток... Те, що колись було ним. 

Високі гладкі стіни покрилися гар’ю. Дах осунувся та провалився місцями. Гострі шпилі низьких башт впали, розламавшись навпіл. Коване залізо вигадливих балконів поплавилось та втратило форму, безладними патьоками стікши кудись вниз. Скло вцілілих вікон почорніло, а десь і зовсім потріскалось, лишившись в тонких рамках гострими друзками, що моторошно поблискували на сонячному світлі. 

— Ні. – одними губами промовив Вілл, з жахом дивлячись на місце, яке колись було його домом. – Це неможливо. 

Моллі зловила себе на тому, що перестала дихати, а пальці чомусь тремтять. Вона інстинктивно стиснула їх в кулаки, щоб вгамувати раптову паніку. Перед очима зненацька постала страшна картина.