Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

вартівників у трактирі біля ґеранського шляху. У нас немає казарм у прямому значенні, бо ті тридцятеро пахолків, які є в міста, мешкають у власних будинках або в ратуші. Пане лейтенанте, ви приймете над ними командування?

Кеннет подумки зітхнув. Тільки цього йому бракувало: банди міських дурбецалів, що затинаються об власні списи і вдають справжніх солдат.

— Авжеж, бургомістре. Із великим задоволенням.

* * *

Усе вже було готове. Магічне коло, намальоване курячою кров’ю на глинобитній підлозі, символи всередині, півдюжини малих свічок, ще не запалених, але вже розставлених на свої місця. Він відчував це, відчував Силу, яка наповнювала простір, гігантське, неймовірно велике озеро, готове до того, щоб у нього зануритися і сформувати все, що тільки вигадає розум, а воля — виконає. Він чекав на такий приплив багато років.

Вирізані з одного шматка дерева фігурки кози, козла, вівці та барана чекали, поки їх розмістять у колі.

Скоро почнеться.

* * *

Будинок був достатньо великий, аби вмістити сорок вартівників та дюжину псів. Сказати правду, він вмістив би навіть і сотню людей. Кеннету довелося визнати, що бургомістр виявився аж ніяк не загнибідою: винаймання всього трактиру для його людей коштувало чимало. Зазвичай у таких ситуаціях, коли закони імперії наказували надавати солдатам ночівлю та прокорм, на них чекала стара стайня, кілька оберемків соломи та водяниста юшка. За решту доводилося сплачувати з власної кишені. Тут їх привітали кімнати зі справжніми ліжками, гарячий гуляш, каша зі шкварками, кільця ковбаси, буханці хліба, вівсяні перепічки та пиво. Усе — за кошт міста.

Він починав підозрювати, що Завер Бевлас когось убив.

— Думаю, зараз ваші вартівники зможуть відпочити, — сказав бургомістр, уже організувавши їх на місці. — Свято починається завтра із заходом сонця і триватиме три ночі. У вас будуть повні руки роботи. А сьогодні користайтеся з гостинності та відпочивайте.

— Саме це я і збираюся робити, бургомістре. А якщо мені буде потрібна інформація, провідник чи якась допомога, то де мені вас шукати?

— У ратуші, я, напевне, проведу там усю ніч. Маю лише невеличке прохання. Ваші солдати змогли б показуватися в місті та поблизу вже з завтрашнього ранку, щоби було відомо: Гірська Варта вже на місці?

— Вочевидь. Ви очікуєте якихось проблем?

— Не більших, ніж останніми роками. Трохи зламаних кісток та розбитих голів, сила-силенна синців. Нічого серйознішого.

Бургомістр потиснув подану долоню, кивнув десятникам і зникнув. Кеннет увійшов до головної зали трактиру, де чотири довгі столи угиналися від паруючих мисок. На запах гуляшу, каші, свіжих перепічок та пива його рот наповнився слиною. Варто було волоктися сюди ці кілька днів.

Його солдати вже сиділи за столами, готові атакувати їжу. Чекали лише на нього, згідно з військовим статутом, який забороняв нижчим чинам їсти в присутності командира без його згоди. Навіть пси чекали, стікаючи слиною над мисками, наповненими смаковитими обрізками. Йому знадобилося кілька секунд, аби зрозуміти, що саме у вигляді підвладних було дивним. Ага, вони відклали зброю, а він уже півроку не бачив, щоб хоча б у когось із них меч, сокира чи спис були далі, ніж на відстані руки. Навіть у Белендені вони ходили із залізом. А тепер більшість зброї рівненько стояла попід стінами — для цього бою всім вистачило б ложок та ножів.

— Можна їсти, — промовив він, щоб не затягувати.

Лейтенант сів і трохи почекав, спостерігаючи, як починається нищення поданих смаколиків. У Гірській Варті існувала ще одна традиція, неписана, яка говорила, що командир не починає їсти раніше за своїх солдат. Такі дріб’язки були дуже важливими.

Він потягнувся за шматком ковбаси та за перепічкою. Налив собі пива з олов’яного глечика, відкусив, відпив, зітхнув. О так, варто було.

Десь чверть години зал наповнювало плямкання та стукіт ложок об миски, обслуга ж, яка складалася з корчмаря та п’яти дівчат, крутилася поміж столами, підносячи нові й нові порції. Поки що дівчат ніхто не пощипував, пиво та каша зі шкварками були в пріоритеті.

Кеннет прикликав до себе господаря.

— Гідне привітання, — похвалив він.

Корчмар трохи вклонився, з гідністю.

— В мене двоє синів у Варті, пане лейтенанте, один — десятник у Восьмому полку, другий служить у Четвертому. Я сам просив бургомістра, щоб той дозволив мені вас пригощати. Було б соромно інакше.

Офіцер усміхнувся й перейшов до потрібної теми.

— Дівчата з обслуги — це гості?

Корчмар широко вишкірився.

— Авжеж, але за це місто не платить. Нехай ваші солдати домовляються з ними особисто. І щоб жодного примусу, — додав він твердо.

— Не буде, але їх лише п’ять…

— Знаю, на вечір я запросив ще кількох з інших корчем, на горищі є пара кімнат з окремими ліжками. Їх можна винайняти за додаткову плату.

Це пояснювало всю учту. Що б там місто та корчмар не витратили на гостинність, отримають компенсацію іншим чином. Схоже, його солдати залишать тут чималу частку свого жалування, а кілька дівчат зберуть непогану суму на посаг. Що ж, якщо обидві сторони матимуть із цього зиск — чому б і ні?

Він повів поглядом за цицькастою брюнеткою із симпатичним личком і несамовито довгими віями. Цікаво, скільки коштує найняти кімнату на годину, — він придивився до неї краще, — або й на дві?

Корчмар багатозначно кахикнув і сказав:

— Мисса — мила, але очікує від клієнтів особливої щедрості, пане лейтенанте. Мені дати їй знати, що ви хотіли б бути першим?

Першим. Це слово подіяло як холодна вода. Раптом він уявив собі, як виходить із кімнати, проминаючи чергу, що стоїть під дверима — чергу з чоловіків, які тупцюють на місці. Відчув себе недобре, але на допомогу випірнуло слово-щит:

— Обов’язки, господарю. В офіцера забагато справ, щоб дозволяти собі такі приємності. — Вирішив змінити тему. — Як приготування до свята? Я маю на увазі всю долину.

— Як і щороку: війти сіл женуть вибрані стада на пасовиська, молоді шукають палиці та кийки, старші — розповідають, що вони виробляли в минулі роки, причому що більше часу минуло, то більше трофеїв у їхніх розповідях. Усі готуються до трьох днів набігів, крадіжок, нападів, пияцтва та доброї розваги.

— Є якісь роди, які особливо не люблять одне одного?

— Дривци, як і щороку, тримаються з фер-Леверами проти Касорнів та Нертивесів, клан старого Ґверра традиційно стоїть обік, хоча невідомо, як воно буде цього разу, бо його старший син увійшов у рід кан-Меаз, а ті начебто наближені до Тивуннів, які мають грошові борги перед старим фер-Левером, тож не захочуть їх злити. У свою