Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

виникало, що інші будинки в місті мають вежі, але не мають плюща, або ж — поросли плющем, але позбавлені вежі.

Варгенн, який ішов поруч, бурчав щось під ніс і собі, поправляючи заткнуту за пояс сокиру.

— Що там?

— Е-ех, нічого такого, пане лейтенанте. Міг би вже місцеве пиво куштувати, а тут треба ще хлопців відвести на постій та якось усе організувати, щоб вони, бува, не понапивалися всі й одразу. О, оно вежа.

І справді, будинок, який вони шукали, раптово з’явився попереду, щойно вони проминули черговий поворот і вийшли на невеличку площу. Кеннету довелося визнати, що вежа не справляла великого враження. Власне, це була не вежа, а ніби горб на даху. Такий, із двома віконцями та димоходом. Але плющ був, причому — всюди. Обплітав стіни, дах, заглядав у вікна та двері, влазив на комини. Могло здатися, що якась зелена, лісоподібна потвора напала на садибу і власне її поглинає.

— Ну, добре, ходімо на це… зелене подвір’я.

Усередині було тихо і прохолодно, крізь затінений листям вхід проникало розпорошене світло. Пахло свіжим деревом та квашеною капустою. Аж ніяк не магічно. Кеннет роззирнувся, тоді постукав у одвірок і кахикнув.

Вони почули тихі кроки, і до сіней увійшла маленька істота.

Мала десь три з половиною стопи зросту, силу-силенну світлих локонів та сині оченята. Побачивши двох одягнених у кольчуги озброєних чоловіків, вона зупинилася.

— Мамо, я пйівіталася, — крикнула.

— Вітаю, дівчино, — Варгенн озвався першим й усміхнувся.

Лейтенант уже бачив, як під враженням від його усмішки, яка розквітала на вкритому татуюванням обличчі, круті розбійники пудили у штани, тож він очікував переляканих оченят та скривленого ротика. Але дівчинка лише розпромінилася:

— Я укйадла козу, — заявила із гордістю. — Ти тез?

— Ми — ні. Але знаєш, дівчинко, нам і не можна. Гірська Варта не може брати участі в святі.

— Ага… а байанця?

— На жаль, ані баранців, ані овець.

— Варгенне, ти знаєш цю дитину?

— В житті її не бачив, пане лейтенанте. Але вона, здається, мене любить.

— Усіх любить, — сказала молода жінка, входячи до сіней. — Її можна продати першій-ліпшій особі. Ходи, Меегало, не будемо затримувати панів солдатів, у них, напевно, справа до дядька.

Мала біляве волосся дещо темнішого відтінку, очі, колір яких він не міг оцінити при такому світлі, та худорляве обличчя. Зелена сукня, яку вона носила, не вирізнялася багатством. І все ж жінка не була схожа на місцеву горянку.

Кеннет представився.

— Лейтенант Кеннет-лив-Даравит, Шоста рота Шостого полку Гірської Варти.

— Лидія-кер-Зеаве, в цю мить — мати, а крім того — племінниця місцевого чародія і вдова капітана Цеарва-кер-Зеаве з Двадцять Першого Піхотного полку. Ні, прошу, не кажіть, що вам прикро, лейтенанте. Це стара історія. Прошу за мною, — зникла за дверима, тягнучи за собою дитину.

Він глянув на десятника і стенув плечима.

Вони ввійшли до приміщення, де місцевий чародій, напевне, приймав клієнтів. Кеннет сподівався чогось… більш представницького. Його здивував вид голих стін, оббитих потемнілим деревом, простий стіл і чотири звичайних стільця, які стояли посередині. Причому, як у стола, так і в стільців найкращі роки вже минули. Дивно, але зайняття магією, схоже, не приносили в цьому місті великого зиску. Терандиг був не надто великим, зо дві тисячі душ, але ж він був неформальною столицею долини. Сюди прибували скотарі й пастухи з усіх околиць, тож справи повинні були процвітати. До того ж з того, що говорив міський писар, вони зрозуміли, що Дервен Клацв був у місті єдиним чародієм. У таких торгових містах як Терандиг, де себе могло прогодувати кільканадцять ковалів, ткачів та римарів, чародій мав купатися в розкоші. Тим часом тут біда тихо попискувала в кутках, сперечаючись за місце з недолею. Цікаво.

Із приміщення для відвідувачів вони пройшли до сусідньої кімнати. Їхня провідниця затрималася на вході й, усе ще тримаючи дівчинку за руку, вказала на двері:

— Запрошую.

Кеннет увійшов першим. У невеличкій кімнаті побачив стіл, дві прості лавки та двох чоловіків, які сиділи один навпроти одного. Велике вікно. Профільтроване листям світло стелилося тут м’якими тінями. Уже відчиняючи двері, він почув розмову:

— Не знаю, що це буде, бургомістре… Жодні записи…

— Та в дулі я мав ті записи. Якщо забороню свято, вони мені місто з димом пустять…

— Мають розуміти…

Двері скрипнули, перериваючи гарячковий обмін фразами. Обидва неприязно глянули на Кеннета. Якщо він добре зрозумів, нижчий із чоловіків, зі шпакуватою бородою, в суконному халаті та зі стрічкою, пов’язаною за гірською модою під шиєю, не був бургомістром. Отже, Завером Бевласом був той другий, темнобородий та темноволосий, у фарбованій синій сорочці та чорному жакеті.

— Бургомістре Бевласе?

— Це я.

— Лейтенант Кеннет-лив-Даравит. Шоста рота. Сподіваюся, вас попередили про наше прибуття?

— Так, — бургомістр підвівся, заклопотано усміхаючись. — Прошу вибачення за привітання, чи то пак — за його відсутність, але я чекав вас лише завтра.

— Як каже старе прислів’я, на схід ідеться швидше, — пожартував Кеннет.

Потиснули один одному руки. Бургомістр указав на чоловіка, який усе ще сидів за столом.

— Це наш господар, майстер магічних наук Дервен Клацв.

Чародій кивнув. Без усмішки.

— Перепрошую, лейтенанте, але вставати я не буду, — розвернувся боком, показуючи пусту холошу. — У такий спосіб ми обидва уникнемо клопітливої ситуації. А ти можеш повертатися до своїх справ, жінко.

Лидія зачинила двері.

Офіцер без слова підійшов і подав магу руку. Чародій мав міцний, сильний потиск.

— Мій десятник, Варгенн Велерґорф, — сказав Кеннет, указуючи на підофіцера, що все ще стояв у дверях. — Якщо зі мною буде неможливо зв’язатися, він виконуватиме обов’язки заступника командира. Ще двох десятників я представлю пізніше.

— Всього чотири десятки? Хіба рота Варти не повинна нараховувати сотню людей?

— Повинна, бургомістре, але я не знаю роти, яка мала б повний склад. А Шостий полк досі чує лише обіцянки поповнення. Нам слід радіти, що налічуємо хоча б чотири десятки.

Чародій якийсь час вглядався у племінні татуювання Варгенна.

— Східний чи західний Берген? — запитав нарешті.

Десятник усміхнувся й торкнувся вказівним пальцем до лівої щоки.

— Батько зі східного, — пересунув палець на праву. — Мати із західного. Я не думав, що так далеко на заході хтось зуміє розпізнати кланові татуювання.

— Я народився у Лаабені. Старі часи.

Якусь мить вони мірялися поглядами. Нарешті чародій уперше усміхнувся.

— Колись у Бергені в мене були добрі приятелі. Радий познайомитися, десятнику.

— Навзаєм.

— Сподіваюся, що скоро ми зустрінемося, найкраще — за глеком доброго пива. Але зараз я не хотів би перешкоджати вам у ваших обов’язках. Солдати чекають.

Бургомістр кахикнув.

— Я наказав приготувати постій для