Юрій Миколайович Щербак - Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

осягнув стан Прозріння.

А Божена, Оля та Оксана — чи їхні душі зустрілися з душею Гайдука? — не вгавав Стах. Мовчання було йому відповіддю. Тут спрацював небесний закон захисту приватної інформації.

Тільки на запитання про безсмертну архетипну українську душу Івана Оврамовича Крейди допитливий історик-астронавт нібито отримав чітку відповідь: душа полтавця-галушкомана активно працює в ранзі Генерального прокуратора підвальної опалювальної секції Піраміди. Вірною подругою Крейди і його заступником стала половецька князівна Леді. Стах також твердить, що будь-які розмови про майбутнє, будь-які спекуляції — що очікує попереду людину, сім’ю, народ, державу — є в «Небесному Єрусалимі» безглуздими з тієї причини, що час тут не рухається вперед. Сказано ж було: для Бога немає ні Часу, ні Простору.

…Але ніхто не міг перевірити ні слів Краутгамера, ні вигадок Стаха, бо будь-які експедиції до центру Всесвіту були на Землі заборонені після 3025 року. Через потужні телескопи можна було лише спостерігати, як у далекому чорному космосі летить сяюче таємниче місто, призматичної форми гігантський острів, але зрозуміти — звідки й куди цей «Небесний Єрусалим» пливе, як він побудований, ким населений і яким є його призначення — було неможливо.

Від автора

Всі події трилогії «Час смертохристів», «Час Великої Гри» і «Час тирана» вигадані, а отже, мали місце в минулому чи відбудуться в майбутньому.

Всі персонажі існували, існують та існуватимуть вічно.

Всі прізвища змінено, а дати не мають значення.

Єдиною реальністю, що не потребує доказів, є «Небесний Єрусалим».

Все буде навпаки (закон Гайдука).

Київ, 2013–2014 роки

Із нотаток до трилогії Юрія Щербака
Замість післямови

Світ став схожий на мої книги.

Андре Мальро. 1955

И уже предо мною прямо

Леденела и стыла Кама,

И «Quo vadis!»[13] кто-то сказал.

Анна Ахматова-Горенко. 1943

А доля людська стає все складнішою і складнішою.

П’ер Паоло Пазоліні. 1961 Замість вступу до післямови

Світ нині став схожий на представлену тут трилогію-фантазію українського письменника.

Світ, у якому посередині всіх його інтерпретацій, комунікацій і взагалі інших його зусиль, десь приблизно з осені 2013-го опинилася Україна. У всіх своїх зусиллях. Масових і всіх інших.

Опинилася на всіх дисплеях-таблоїдах-екранах світу цього. Посередині всієї його політичної та іншої риторики. Аж до найголоснішої і найвідповідальнішої.

Зрештою, і найбезвідповідальнішої теж…

Українському патріотові месіаністичного штибу, здавалося, годилося б пишатися таким першомісцем його країни у нинішній світовій «подієвій» ієрархії. Усесвітній розголос довкола українських подій.

Але, схоже, поки що навіть високоградусний, найгарячіший тутешній патріотизм у таких настроях не помічений.

Щось зовсім іншого миготить у цьому стрімкому, чи не космічної швидкості переміщенні країни під назвою Україна з окраїни того новинарського космосу, що його давно вже годилося назвати — «світовою свідомістю», — у самісінький центр того «космосу»…

До того ж відразу згадується доволі недавній інформаційний гала-концерт того переміщення.

Переміщення десь із світового маргінесу, із традиційної тоді світової необізнаності довкола України, — у поле повсюдної тоді, скажімо так, «зацікавленості» нею.

…Із репліки однієї західної дами: «Звідки ви? Із Києва? А-а, пригадую — це десь під Чорнобилем…»

А по тому вже й Майдан-2004. На всіх телеканалах планети. Та ще й як українська ніби «телепрограма», телеалгоритм усіх подальших протестних наддійств цієї планети.

…І ось світова зіниця знову зупинилася на Україні. Тільки вже в режимі не лише платонічного співчуття-2004, а тим більше суто естетичної зацікавленості київською майданною екзотикою.

Щось воно вже зовсім іншого, року 2014-го…

А тепер відразу — ніби історіософський-історіографічний стоп-кадр цього року: це ж столітні роковини Першої світової. Незабутній 1914-й…

Всі «ми», себто вся наша тепер уже демографічно багатомільярдна людська сукупність, за своєю головною історичною метрикою — всі ми саме звідти. Із того Року-фатуму.

Навіть коли ми про це не здогадуємося. А напевне, особливо саме тоді, коли ми про це не здогадуємося…

Отож той рік, коли вся людська присутність на Землі, вся її людська сума, як кажуть наші сусіди, «в одночасье», відразу — постали в очевидній цілісності. Негативній, вимушеній. У лютому неувзаємненні всіх національних і державних величин одна з одною. Що постали у нещадному плетиві міріадів нещадно взаємозаперечних інтересів.

Усепланетний сеанс тодішніх колективних і неколективних егоїзмів! Державних. Станово-класових. Психологічних. Господарчих. І так далі.

Схоже, 1914-й — це не тільки повсюдне воєнне лихо. Це ще й очевидна антропологічна катастрофа. Гіперкриза, чи не найтяжча в усьому попередньому світовому часі. Були відкриті всі тодішні скриньки Пандори. Від різного роду ідеологічних пандемій, раніше не бачених і не очікуваних, до так само ще не бачених озброєнь.

Україна-1914, цілком, у всьому тоді такому строкатому своєму територіально-етнічному складі, ввійшла у безберегі моря-океани тієї Великої Кризи. В усі її шторми.

Ввійшла