Джо Хілл - Пожежник

— Матінко Керол, — промовив Майкл, стоячи біля входу до палати. Вперше Гарпер чітко розчула це: стишений голосок, у якому бриніло благоговіння — не просто прихильність, а чиста одержимість. — Що ви збираєтеся робити з Пожежником? Дія препаратів не вічна, він отямиться. «Версед» уже й так скінчився. Я використав усе, що лишалося.

Керол похилила голову. Відсвіт від гасової лампи зафарбував бронзою гострі кути її поголеного черепа.

— Я не можу цього вирішувати. Не можу думати. Тато завжди казав, що коли несила думати, треба завмерти і змовкнути, щоб почути тихенький голос Бога. Але єдиний голос, який чую я, повторює: «Хай все це буде брехнею», знову і знову. «Хай усе це буде брехнею. Хай татуньо знову буде живий». Батько хотів, щоб я любила людей і доглядала за ними, але тепер я не знаю, як. Хоч би що вирішили робити з Пожежником, це має залежати не від мене.

— Тоді вирішуватиме табір, — промовив Бен. — Але, Керол, ти мусиш сказати їм бодай щось. Вони всі там, надворі, й половина людей нетямиться від страху. Люди плачуть. Кажуть, що оце воно і є, оце й настав кінець табору. Ти мусиш із ними поговорити. Розповісти, що знаєш. Викласти перед ними історію. Якщо тобі не чути голос Бога, то принаймні почуй їхні. Всі ті голоси допомогли нам пережити останні дев’ять місяців, вони допоможуть перебороти й цю ніч.

Керол гойднулася, потупивши погляд у підлогу. Майкл поклав долоню на її оголену руку — вона була вбрана в шовковисту рожеву піжаму з короткими рукавами, затонку для такої холодної ночі, — і його великий палець ніжно ковзнув її плечем; цих пестощів закоханого, здавалося, не помітив ніхто, крім самої Гарпер.

— Гаразд, — відповіла Керол. — Ми виведемо їх і поставимо перед усім табором.

— У церкві? — запитав Бен.

— Ні! — закричала Керол, немов почувши якусь осоружну дурницю. — Я хочу, щоб і ніг їхніх там більше не було. Хай це буде деінде. Будь-де.

— Як щодо Меморіального парку? — запропонував Майкл. Його палець знову ніжно ковзав тильним боком її руки.

— Так, — мовила Керол. Її широко розплющені очі не кліпали, а погляд блукав, наче вона й собі прийняла трохи «Верседу». — Там ми і зберемося. Там усе й вирішиться.

3

Весь час, поки вони балакали, Гарпер не полишало відчуття, наче вона здирається вгору нескінченими східцями — можливо, до капличної дзвіниці, — невпинно лине до світла та свіжого повітря. От тільки ті тисячі сходинок були у неї в голові, то був шлях назад до усвідомлення та визначеності. Ця праця була виснажливою, від неї аж загула голова. Шпички та голки болю впивалися у скроні. Рот був заткнутий каменем.

Перед нею чітко постала необхідність зберігати спокій і спробувати врятувати тих, кого вийде. Насамперед — Ніка та Еллі; а тоді вона вже спробує захистити інших — Рене та всіх, хто покладав надії і сподівання на Пожежника й сестру Вілловз. Вона казатиме будь-яку брехню, якщо це применшить страждання інших. Якщо, звісно, їй узагалі дадуть говорити.

То було по-своєму навіть гірше — знати, що вона змушена буде дивитися, як вмиратиме Джон, і не спроможна буде розділити з ним цю долю. Вони триматимуть її живою доти, доки не розчахнуть їй живіт і не витягнуть звідти дитя. Бідолашне вовтузитиметься, все червоне, щойно полишивши її матку. А тоді вмре й вона. Вони дадуть їй спливти кров’ю під крики малюка.

Двоє Пильнувальників, які тримали Гарпер за руки, розвернули її лицем до ґратчастих дверей.

Люди вишикувалися вздовж вкритої багнюкою стежки, яка вела повз кафетерій до каплиці та Меморіального парку. Дехто тримав смолоскипи. Тієї миті Гарпер усвідомила, що хода табором буде ще й якою важкою. Вона ніколи не була набожною жінкою — її віру в Бога зруйнував Джейкоб, — але зараз подумки промовила щось на кшталт молитви. Гарпер й сама не знала, до кого скерувала її: можливо, до Отця Сторі. На мить заплющивши очі, дівчина побачила перед собою його спохмурніле, зморшкувате і сповнене любові обличчя. Вона просила сили, щоб тут, у кінці, не втратити найкраще, що плекала в душі.

— Рухайся, сучко, — сказала Джеймі Клоуз, схопивши Гарпер за потилицю і з силою штовхнувши вперед.

Ноги в Гарпер досі були слабкі й підгиналися, тож Пильнувальники, які тримали її попід руки, наполовину вивели, наполовину витягли жінку в студену ніч. Вона роздивилася, що ті двоє — Ґейл та Ґіліян Нейборс. Вигляд у них був настільки ж переляканий, наскільки вона почувалася. Гарпер хотіла була промовити, що їм не варто турбуватися, вони все роблять правильно, але, звісно ж, не зронила ні слова, бо в роті в неї був камінь, а довкола голови обвивалася клейка стрічка.

Юрба сахнулася від неї, наче вона була заражена чимось набагато страшнішим від луски. На замурзаних дитячих обличчях застигли вирази зачудування і жаху. Сивочола жінка в модних окулярах «котяче око» стояла й, скрушно похитуючи головою, плакала.

Першою з юрми роззяв вирвалася Норма Гілд і плюнула на Гарпер.

— Душогубська підстилка! — загорлала вона нестямним голосом.

Гарпер здригнулася, позадкувавши, і Ґейл міцно стисла її руку, втримуючи на місці. Гарпер захитала головою, рефлекторно — «ні, то не я, я не...» — а тоді опанувала себе. Наступні півгодини їй доведеться змиритися з роллю душогубської підстилки. Вона гадки не мала, що буде з Ніком після її смерті, але, поки жива, мусила робити все можливе.

— Та як ти тільки могла?! — закричала гарна молода жінка з обличчям, вкритим прищами. Рут-як-її-там? Вона була одягнута у візерунчасту нічну сорочку, поцятковану маленькими блакитними квітами, поверх якої накинула пухку помаранчеву парку. — Як посміла?! Він любив тебе! Життя віддав би за тебе!

Черговий згуслий плювок опинився на короткому волоссі Гарпер.

Попереду вона бачила масивні кам’яні брили та грубо витесану гранітну лаву, яка так нагадувала їй місце для жертвоприношення — гоже місце, де біла королева могла би вбити священного лева. Саме там чекала решта таборян.

Коли вони дісталися зовнішньої межі кола, права нога Гарпер остаточно відмовила, підігнувшись, і жінка впала навколішки. Ґіліян схилилася над нею, немов збираючись прошепотіти щось підбадьорливе.

— Мені начхати, що ти вагітна, — промовила дівчина. — Сподіваюся, що ти тут і сконаєш.

Вона затисла Гарпер носа, перекриваючи дихання.

— Як на мене, то хай здихає і дитина.

Якусь жаску мить Гарпер не було чим дихати. З голови повтікали геть усі думки. Ґіліян могла вбити її так само легко, як і вмикачем на лампі клацнути. Тоді Джеймі знов ухопила Гарпер за потилицю, підірвала на ноги і пхнула вперед, а тоді ляснула