Джо Хілл - Пожежник

видавалося, що цей факт обов’язково слід озвучити. Та натомість спромоглася тільки на «я люблила оцці історії».

— Ні, Бене. Я не хочу, щоб ти її допитував. Мені не потрібні ані її допомога, ані інформація від неї. Її версія історії мене не цікавить. Не хочу чути більше жодного слова з її брехливої пащеки.

Гарпер перевела погляд на Бена, і на якусь мить зір загострився, картинка сфокусувалася. Опанувавши також голос, вона вимовила шість слів, промовляючи їх чітко й підкреслено, як надзвичайно захмеліла людина.

— Вона і Майкл підставили Гарольда разом.

Однак реальність від неї вислизала. Коли Керол заговорила, її рот знову опинився з іншого боку обличчя.

— Джеймі, будь ласка. Зроби так, щоб вона замовкла.

Джеймі Клоуз ухопила Гарпер за щелепу, розтулила їй рота і запхнула туди камінець. Той був завеликий. Здавалося, завбільшки з кулак. Дівчина тримала їй рота стуленим, поки хтось інший намотував Гарпер клейку стрічку довкола голови.

— Усе, що тебе цікавить, зможеш почути від Рене Ґілмонтон чи Дона Льюїстона пізніше, — відповіла Керол. — Нам відомо, що вони були до цього причетні. У нас записник Ґілмонтон. Вони обоє були кандидатами на головування. Лише п’ять голосів за Ґілмонтон. Певно, гордість їй ой як щемить.

— І чотири за Еллі, — десь праворуч від Гарпер заговорив Майкл. — Як щодо цього?

Обличчя Керол вкрилося брижами, нагадуючи велику снігову кулю, всередині якої вирують сніжинки. Від цього видовища Гарпер трохи замлоїло.

— Дамо їй шанс, — відповіла Керол. — Дамо вирішальний шанс зробити правильний вибір. Показати, що вона з нами. Якщо відмовиться, тоді нехай нарікає сама на себе. З нею вчинять так само, як і з Рене Ґілмонтон та Доном Льюїстоном.

Десь позаду Гарпер пролунав дівочий голос:

— Матінко Керол, Чак Карґілл чекає надворі. Це стосується Дона Льюїстона. Здається, справи кепські.

Гарпер нудило, і їй подумалося, що блювати не можна, бо тоді вона, скоріш за все, вдавиться на смерть. Грубий камінь дряпав піднебіння і розплескував язик. Втім, цей камінь — його прохолода, його шорстка поверхня — був такий реальний, такий дійсний, що вона відчула, як потроху виривається з полону заціпеніння.

Почекальня була залюднена: Бен, Керол, Джеймі, четверо чи п’ятеро інших людей, Пильнувальники зі зброєю. Майкл стояв у проході до палати. Мерехтіли відблиски смолоскипів — їхнє світіння линуло не з кімнати, її осявали хіба що кілька гасових ламп. Гарпер одразу розчула звук, який спершу сприйняла за шерех вітру поміж дерев, безперервні подмухи та свистіння. Але тепер вона зрозуміла, що то гомін збаламученого, розтривоженого натовпу. Їй стало цікаво, чи не весь табір зібрався надворі. Цілком можливо.

«За наступні кілька хвилин тебе вб’ють», — подумалося їй. Це була перша ясна думка після того, як її ляпасами привели до тями, і щойно вона пронизала її розум, як Гарпер захитала головою. Ні. Не її. Джона. Її вони вб’ють пізніше, коли дістануть дитину.

— Хай увійде, — мовив Бен Патчетт. — Послухаємо, що там таке.

Стишені напружені голоси. З рипінням петель двері розчахнулися, потім грюкнули, зачинившись знову. Чак Карґілл обійшов Гарпер і став перед Керол. Виглядав хлопець кепсько, наче його щойно віддухопелили; бліде обличчя обрамлювали кошлаті бакенбарди. Джинси промокли наскрізь.

— Мені дуже шкода, Матінко Керол, — він увесь тремтів, від холоду чи нервів. Або, може, і того, і іншого.

— Я впевнена, Карґілл, що для цього немає жодних причин, — промовила до нього Керол. Її голос звучав напружено.

— Я вирушив на острів Пожежника з Хадом Лурі, як нам наказав містер Патчетт, по містера Льюїстона. Він зняв із судна брезент і розвісив вітрила з боків, щоби провітрити чи ще для чого. Ми думали, він у трюмі. Думали, він не знає, що ми по нього прийшли. Гадали, що вийде захопити його зненацька. На краю судна звисала мотузяна драбина, ми почали здиратися нею, дуже тихо. Але гвинтівки довелося закинути через плече, щоб залізти. Хад ліз наді мною, і тільки-но він вибрався на палубу, той старий... той старий паскудник вгатив його веслом. А наступної ж миті дуло Хадової гвинтівки дивилося мені в лице.

Ніхто не зронив жодного слова, і Карґілл, здавалося, миттю втратив дар мови. Обличчя Керол припинило розпливатися, її риси нарешті зібралися докупи там, де їм і належало бути. Гарпер вдавалося вберегти їх на місці лише силою волі й неабиякої зосередженості, хоча від цього вже й боліла голова. Вуста Керол зблідли.

— Що сталося потім? — зрештою запитала вона.

— Ми мусили це зробити. Мусили, — відповів Карґілл, тоді припав на коліно, взяв Керол за руку й почав ревіти. У правій ніздрі набухла зелена бульбашка шмарклів. — Мені так шкода, Матінко Керол. Я візьму камінь. Тиждень ходитиму з каменем.

— Ти хочеш сказати, він утік? — уточнила Керол.

Карґілл кивнув, розтираючи сльози і шмарклі об її руку, притискаючи кісточки її пальців до своєї щоки.

— Ми спустили вітрильник на воду. Він змусив нас. Тоді під дулом рушниці примусив підштовхнути його. Забрав наші гвинтівки і... забрався. Просто забрався. Ми нічого не могли вдіяти. Він підійняв вітрила, наче його геть нічого не турбувало, а ми... розумієте, ми жбурляли каміння, кричали... кричали йому, що він ще пошкодує... ми... ми... — хлопець знову заплакав і заплющив очі. — Матінко Керол, клянуся, я носитиму камінь стільки, скільки накажете, тільки не виганяйте мене, будь ласка!

Керол ще якусь мить дозволила йому плакатися собі в руку, та коли він став цілувати кісточки на її долоні, скоса зиркнула на Бена Патчетта. Здоровило-коп миттю виступив уперед і вхопив хлопця за плечі, відтягуючи його і ставлячи на ноги.

— Ми з тобою, Чаку, ще поговоримо про те, що сталося, але пізніше, — заговорив Бен. — Матінка Керол втратила сьогодні батька. Не надто вдала мить, аби всю її замастити шмарклями. Та й нема чого хнюпитися. Це прихисток милосердя, синку.

— Для декого, — стишеним голосом докинула Джеймі Клоуз.

Проте Гарпер відчула полегкість. Біль відступив. Чимось це навіть нагадувало відчуття, що наступає після раптових переймів. Дон утік. Бену не вийде скористатися кусачками чи рушником, повним каміння, щоб змусити Дона говорити. Джеймі Клоуз не випаде запхнути йому до рота камінь і закинути зашморг на шию. Від думки про Дона, якому холодний бриз відкидає волосся з чола, а вітрила, напнуті від подмухів вітру, несуть його судно вперед, Гарпер на душі трохи потеплішало. Дон лютуватиме, можливо, лаятиметься і тремтітиме, місця собі не знаходитиме через те, що залишив позаду стільки хороших людей. Та вона сподівалася, що він з цим все-таки змириться. Бо вибір був між «залишись та помри» і «тікай, поки ще можеш». Гарпер тішилася, що