Леонід Данилович Кучма - Україна — не Росія

для нашої країни. Він якось сказав, що Росія вела «не зовсім правильну політику» стосовно України. Я скажу так: у тих випадках, коли вона була «не зовсім правильною», це не була політика Єльцина. Помічаючи таке, він звичайно виправляв ситуацію. Багатьох у Росії Єльцин утримав від якихось твердих стосовно України кроків. Не тому, що він такий вже українофіл, скорше через уроджене почуття справедливості.

Якби не Єльцин, не знаю, чи підписали б ми «Великий договір», головний з договорів України з Росією. Звичайно, цей документ варто розглядати в дуже широкому контексті пострадянського простору, Європи й особливо такого фактора, як НАТО, але це не применшує особистої ролі Єльцина. Я знаю, які сили намагалися цьому перешкодити. Але Єльцин не тільки підписав договір, але і домігся його ратифікації 25 грудня 1998 року.

Навколо «нульового варіанту»

І от тепер — питання, винесене в заголовок цього розділу: чи є Україна «історичним боржником»?

Мова не про газовий борг, не про борги перед МВФ і іншими західними кредиторами. Будь-яка держава світу має зовнішні фінансові зобов’язання, у США вони вимірюються тисячами мільярдів. Так живе людство, і це нормально. Я зараз про інше. У Росії деякі політики (правда, другорядні) і публіцисти люблять натякнути, що Україна — боржниця іншого роду. Мова йде про те, що за Україною залишився якийсь «історичний борг» чи «борги» (а історичним для нас є все, що передує 24 серпня 1991 року).

Щоб цей борг виглядав наочніше, хтось навіть намалював мапу нинішньої України з накладеними на неї контурами України Богдана Хмельницького. Цю мапу надрукувала кілька років тому московська «Независимая газета». Ні, російська громадськість не стала розмахувати цією мапою як прапором — чого не було, того не було. Але комусь пояснення до мапи напевно здалися переконливими, і це сумно.

Міркування про те, що Україна у величезному боргу перед Росією, спливають час від часу з різних приводів. Ніби-то ми заборгували за стратегічні аеродроми, за Іллічевський порт, за щось іще. Головним приводом, при цьому, так і залишився територіальний — стогнучим від російського безземелля авторам не дають спокою Донбас, Новоросія, Крим.

Так, сучасна Україна набагато більша тієї, котра «возз’єдналася» у 1654 році з Росією. Однак Росія збільшилася в порівнянні з тим же роком незрівнянно значніше, ніж Україна, неможливо навіть порівнювати. Є всі підстави стверджувати, що вона змогла це зробити тільки підсилившись за рахунок України. І імперією, і великою державою Росія стала завдяки тому, що приросла Україною. Освоїти і заселити новопридбані території їй поталанило також завдяки великій українській участі.

Можливо, прихильники гіпотези про «боржницю-Україну» справді не розуміють, що не можна порівнювати Росію царя Олексія Михайловича й Україну гетьмана Богдана Хмельницького. Перша вже містила в собі всі без винятку землі російського народу, друга ж — лише частину земель народу українського. Збирання українських земель не можна розглядати як «територіальне розширення» України. Таким розширенням з натяжкою можна визнати лише вихід України до морів. Але будь-який третейський арбітр, який нічого не знає про наші країни, просто порівнявши українські і російські прирощення, скаже, що наш вихід до Азовського і Чорного морів можна розглядати як плату Україні за ту величезну роль, яку вона зіграла у становленні імперії на тих же морях, а також на Балтиці і Тихому океані, та ще і здивується нашої скромності. На цьому можна було б і закрити тему, але не всі вважають її закритою. А коли так, доводиться вести цю розмову, хоча вона для мене і не дуже приємна.

Навіть на вищезгаданій мапі з «Независимой газеты», і то було видно, що Україна Богдана Хмельницького не тільки приростала. Один її шматок залишився поза нашими сучасними межами. Цей шматок — північ колишньої Чернігівської губернії і її перлина, Стародубщина, край дубових і грабових (реліктових у цих краях) гаїв. До 1917 року в належності цих місць ніхто не сумнівався. В енциклопедії Брокгауза і Єфрона (том 76) про стародубський виступ сказано так: «Історичне утворення північної і східної границь [Чернігівської губернії] відноситься до XVII століття, коли між Литовсько-Польською державою і Московською з одного боку і малоросійською республікою [! — Л. К.], що виникла на лівому боці Дніпра, були встановлені рубежі, що не змінилися до нашого часу». Під «малоросійською республікою» тут без сумніву мається на увазі держава Хмельницького. Відповідно до Брестського миру 1918 року Стародубщина визнавалася частиною Української народної республіки. Підписавши Брестський мир, ленінська влада фактично визнала і УНР, і її кордони. Цілком офіційно визнала вона й Українську державу гетьмана Скоропадського, належність до якої Стародубщини також не ставилася під сумнів. Але в грудні 1918 року ця держава пала. А от Українську Директорію Москва не визнала ні в якому вигляді, та Директорія і не мала влади над усією територією України. Після ж утвердження в Києві більшовиків Стародубщина не встигла озирнутися, як опинилася в складі Гомельської губернії РРФСР. Потім, 6 грудня 1926 року, президія ВЦВК СРСР ухвалила, що основна частина цієї губернії передається Білорусії, а Стародубщина приєднується до Брянської губернії. Сьогодні вона — частина Брянської області Російської Федерації. З усієї Стародубщини Україні була повернута в 20-і роки лише одна Семїнівська волость (нині Семенівський район) — я вже згадував про це, коли розповідав про свої рідні краї.

За нашими східними кордонами залишилися й інші території, що освоювалися і заселялися українцями протягом майже трьохсот років — починаючи з кінця 1630-х років і аж до Першої світової війни. Коли в 1923 — 1928 роках робилося виправлення й уточнення поспіхом проведеного кордону між УРСР і РРФСР, Українська Академія наук подала до ЦВК СРСР дві ретельно виконані довідки, що висвітлювали дане питання. Самі імена авторів цих довідок виключали підозру в науковій несумлінності чи політичній кон’юнктурі. Першу з них, під назвою «Історико-етнографічні і лінгвістичні матеріали, що стосуються північного кордону УРСР і РРФСР», склав академік Дмитро Іванович Багалій, авторитетний історик не тільки України, але і Росії. Друга, під назвою «До питання про східні кордони України», належала перу самого Михайла Сергійовича Грушевського, який тільки що повернувся з еміграції. Строго кажучи, учені лише роз’яснювали і підкріплювали факти і без того відомі, які потрапили до дореволюційних довідників та енциклопедій. Вони показували, що питома вага українців у Воронезькій і Курській губерніях цілком дозволяє привести кордони у відповідність з етнічними реальностями.[129]

Україна межувала також з колишньою Областю війська Донського, де перед революцією проживало понад 700 тисяч українців. На відміну від курського і воронезького випадків, тут