Генрік Сенкевич - Quo vadis

На світанку прибув із-під Коріол орендар Нігер, привівши з собою, згідно з розпорядженням Вініція, мулів, ноші й чотирьох надійних людей, відібраних із британських рабів, яких, зрештою, залишив передбачливо на постоялому дворі в Субурі.

Вініцій, який не спав усю ніч, вийшов йому назустріч, той же розчулився, бачачи свого молодого хазяїна, і, цілуючи йому руки й очі, сказав:

– Любий, чи ти хворий, чи горе виссало в тебе кров з обличчя, бо ледве тебе з першого погляду впізнав?

Вініцій повів його до внутрішньої колонади, ксисту, і там відкрив йому таємницю. Нігер слухав із зосередженою увагою, й на його міцному, засмаглому обличчі відбивалося велике хвилювання, яке він навіть не намагався приховати.

– Так, значить, вона християнка? – вигукнув він.

І подивився запитливо в обличчя Вініція, а той здогадався, мабуть, про що питає його погляд селюка, бо відповів:

– І я християнин…

Тоді в очах Нігера блиснули сльози; з хвилину він мовчав, потім, підвівши догори руки, сказав:

– О, дякую тобі, Христе, що зняв більма з найдорожчих мені очей.

Потім обняв голову Вініція і, плачучи від щастя, почав цілувати його чоло.

Через якийсь час прийшов Петроній, ведучи Назарія.

– Гарні новини! – вигукнув здалеку.

Новини дійсно були гарні. Передовсім лікар Главк ручався за життя Лігії, хоча мала ту ж саму тюремну пропасницю, від якої в Тулліанумі й по інших в'язницях помирали щодня сотні людей. Щодо охоронців і чоловіка, який перевіряв трупи розжареним залізом, не було ані найменших труднощів. Із помічником, Аттісом, теж домовились.

– Зробили ми отвори в труні так, аби хвора могла дихати, – розповідав Назарій. – Уся небезпека в тому, що вона може застогнати або покликати, коли проходитимемо повз преторіанців. Але вона дуже ослабла і з самого ранку лежить із заплющеними очима. Зрештою, Главк дав їй напій снодійний, який сам приготував із принесених мною з міста ліків. Віко труни не буде прибите. Знімете легко й заберете хвору до нош, ми ж укладемо в труну мішок із піском, який мусите мати напоготові.

Вініцій, слухаючи ті слова, блідий був як полотно, але слухав із напруженою увагою, ніби заздалегідь угадуючи, що Назарій має сказати.

– Чи інших якихось тіл не виноситимуть із в'язниці? – запитав Петроній.

– Померло цієї ночі з двадцятеро людей, а до вечора помре ще кільканадцять, – сказав хлопець, – ми мусимо йти загальною вервечкою, але постараємося сповільнити крок, аби відстати. На першому ж повороті супутник мій удавано закульгає. Таким чином, залишимося далеко позаду. Ви чекайте на нас біля малого храму Лібітини. Якби тільки Бог дав ніч найтемнішу.

– Бог дасть, – сказав Нігер. – Учора був ясний вечір, а потім раптово здійнялася гроза. Сьогодні небо знову чисте, але парить зранку. Тепер щоночі будуть дощі та грози.

– Чи йдете без світла? – запитав Вініцій.

– Попереду лише несуть смолоскипи. Ви про всяк випадок будьте біля храму Лібітини, як стемніє, хоча зазвичай виносимо трупи близько півночі.

Замовкли, чути було тільки прискорене дихання Вініція.

Петроній звернувся до нього:

– Казав я вчора, що найліпше було б, якби ми обидва залишились удома. Тепер усе-таки бачу, що й мені самому неможливо буде всидіти… Зрештою, коли б ішлося про втечу, треба було б дотримуватися більшої обережності, позаяк же її виносять, як мертву, здається, ні в кого не виникне ані найменшої підозри.

– Так, так! – відповів Вініцій. – Я мушу там бути. Сам її вийму з труни.

– Коли вона вже буде в моєму домі під Коріолами, відповідаю за неї, – сказав Нігер.

На тому скінчилася розмова. Нігер попрямував на постоялий двір, до своїх людей. Назарій, засунувши під туніку гаманець із золотом, вирушив до в'язниці. Для Вініція розпочався день, повний неспокою, гарячки, тривоги й очікування.

– Справа має піти, бо добре задумана, – сказав йому Петроній. – Ліпше, здається, неможливо. Ти мусиш прикидатися зажуреним і ходити в темній тозі. Але в цирку бувати треба. Нехай бачать тебе… Так усе обмірковано, що не може бути розчарування. Але! Все-таки ти цілковито впевнений у твоєму орендарі?

– Він християнин, – відповів Вініцій.

Петроній подивився на нього зі здивуванням, потім, здвигуючи плечима, мовив, ніби сам до себе:

– Присягаюся Поллуксом! Як це, одначе, розповсюджується! І як укорінюється в душах людських!.. За такої небезпеки люди відреклися б одразу від усіх богів римських, грецьких і єгипетських. Це все-таки дивно… Присягаюся Поллуксом!.. Коли б я вірив, що на світі щось іще від наших богів залежить, обіцяв би кожному по шість білих биків, а Юпітеру Капітолійському дванадцять… Але ти теж не скупись на обітниці своєму Христу…

– Я йому віддав душу, – відповів Вініцій.

І розійшлися. Петроній повернувся до кубікулу. Вініцій же пішов подивитися здалеку на в'язницю, звідти пішов аж до схилу Ватиканського пагорба, до тієї хатини землекопа, в якій із рук апостола дістав хрещення. Здавалося йому, що в тій хатині Христос вислухає його ліпше, ніж будь-де, тож, відшукавши її та впавши на землю, напружив усі сили своєї зболілої душі в молитві про милосердя й занурився в неї так, що забув, де він є і що з ним діється.

Після полудня вже вивели його із забуття звуки труб, які долинали з Неронового цирку. Вийшов тоді з хатини й почав дивитися навколо очима людини, яка щойно прокинулась. Стояла спека й тиша, яку переривали тільки часом звуки міді та невтомне цвірчання коників. Парило, небо над містом було ще блакитне, але з боку Сабінських гір низько, над самим обрієм, збиралися темні хмари.

Вініцій повернувся додому. В атрії чекав на нього Петроній.

– Був на Палатині, – сказав. – З'явився там навмисно й навіть сів грати в кості. В Аніція ввечері бенкет, я обіцяв, що ми прийдемо, але тільки по півночі, позаяк мушу виспатись. Принаймні я там буду, і добре було б, якби й ти був.

– Чи не було яких-небудь вістей од Нігера або від Назарія? – запитав Вініцій.

– Ні. Побачимо їх лише опівночі. А ти помітив, що насувається гроза?

– Так.

– Завтра має бути видовище: розпинатимуть християн, але, може, дощ стане на заваді.

Потім підійшов до Вініція і, торкнувшись його плеча, мовив:

– Але її не побачиш на хресті, лише в Коріолах. Присягаюся Кастором! Не віддав би тієї хвилини, в якій ми її визволимо, за всі геми Рима. Вечір уже близько…

Дійсно, смеркало, й темрява почала огортати місто раніше, ніж зазвичай, через хмари, що закрили все видноколо. З настанням вечора пішов великий дощ, який, паруючи на розпеченому денною спекою камінні, наповнив туманом вулиці міста. Потім він то посилювався, то