Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву

— Ні, не чую — у мене картопля з цибулею.

— Підгоряє! — скрикнула місіс Вейнрайт, і її голова притьмом сховалася.

— Ма’,— покликав Вінфілд.

— Що таке? Крекерів переїв?

— Ма’... Руті виказала.

— Що виказала?

— Тома.

Мати уважно подивилася на нього.

— Виказала?

Потім опустилася перед ним навколішки.

— Вінфілде, як вона його виказала?

Вінфілд мав спантеличений вигляд. Він позадкував.

— Ну, вона ті’ки трішки прохопилася.

— Вінфілде! Ану розказуй, як це було.

— Вона не стала їсти всі свої крекери зразу. Тримала пачку і по шматочку раз за разом гризла, ну, як завше робить, поволі,— почав він,— і каже: «А тобі шкода, що нічо’ не лишилося?»

— Вінфілде! — прикрикнула мати.— Ану розказуй.

Вона озирнулася, нервово поглядаючи на заслону.

— Руже Шаронська, піди побалакай з місіс Вейнрайт, аби вона не підслухала.

— А як бути з картоплею?

— Я постежу. А тепер іди. Не хочу, аби вона крізь заслону підслухала.

Молодиця, ледве човгаючи обважнілими ногами, сховалася за брезентом.

— А тепер, Вінфілде,— сказала мати,— розказуй.

— Ну, я вже казав — вона по шматочку відкушує, раз за разом, а потім почала кожну печеньку навпіл ламати, аби більше було.

— Ну далі, швидше.

— Ну, а якісь діти повз проходили й, атож, захтіли теж покуштувати, а Руті — просто гризла і гризла, ні з ким не ділилася. Вони й розлютились. А один хлопчак вихопив у неї ту коробку з крекерами.

— Вінфілде, швидко кажи про інше.

— Так я й кажу,— відповів він.— Руті розізлилася, прогнала їх, одного вдарила, ще іншого вдарила, а потім одна велика дівчинка підійшла й так її набила. Набила страшенно. Тоді Руті заплакала й сказала, що є в неї старший брат і він уб’є цю велику дівчинку. А та велика дівчинка сказала: «Та ну? У мене теж старший брат є».— Вінфілд аж захлинався розповідаючи.— Ну, вони побились, і та велика дівчинка так Руті набила, а Руті й каже, що її старший брат уб’є того старшого брата тої великої дівчинки. А та велика дівчинка сказала, що старший брат Руті не вб’є її старшого брата. А тоді Руті візьми та й скажи, що її великий брат уже вбив двох. І... і... ота велика дівчинка відповіла: «Та ну! Ти просто брехло-недомірок». А Руті каже: «Та ну? Мій старший брат ховається, бо він одного вбив, і твого брата вб’є». І тоді вони з Руті почали обзиватись, і Руті жбурнула в ту дівчинку каменюкою, а та дівчинка погналася за Руті, а я додому прибіг.

— О Боже! — утомлено промовила мати.— Ох! Боже мій милий! Що ж нам тепер робити?

Вона підперла чоло рукою і витерла очі.

На плиті заревла конфорка, і долинув запах смаженої картоплі, яка підгоряла. Мати машинально пересунулась і помішала страву.

— Руже! — покликала мати. Дочка вийшла із-за заслони.— Постеж за вечерею. Вінфілде, біжи знайди Руті та веди сюди.

— Ви її відшмагаєте, ма’? — з надією запитав Вінфілд.

— Ні. Тут уже нічо’ не поробиш. От чому, хтілося б мені знати, вона отаке накоїла? Ні. Не буде користі з того, що її відшмагаю. А тепер біжи, знайди її та приводь.

Вінфілд метнувся за двері вагона; біля входу хлопчик зустрівся з трьома чоловіками, які залізали по дощаних східцях; Вінфілд постояв осторонь, пропускаючи родичів.

— Чоловіче,— сказала мати,— мені тре’ з тобою дещо обговорити. Руті виказала деяким дітям нашу таємницю.

— Що?

— Вона прохопилася. Побилася — ну й сказала.

— Нащо? От сучка мала!

— Ні, вона сама не відала, що творила. Тепер слухай, чоловіче. Я хочу, щоб ти лишився тут. Я спробую знайти Тома й попередити ’го. Повинна попередити, аби стерігся. Лишайся тут, чоловіче, і за ладом придивляйся. Я захоплю йому щось повечеряти.

— Ну гаразд,— погодився батько.— А ти навіть не нагадуй Руті, що вона наробила. Я сам з нею поговорю.

Тієї ж хвилини прийшла Руті, а за нею — Вінфілд. Дівчинка була замурзана. Рот у неї був липкий, а з носа ще крапала кров — сліди бійки. Руті мала засоромлений і наляканий вигляд. Вінфілд урочисто ступав за нею. Руті дивилася лютим поглядом, але пішла в куток вагона і присіла там. Сором і лють у неї перемішалися.

— Я все їй сказав,— мовив Вінфілд.

Мати поклала дві відбивні та смажену картоплю на олов’яну тарілку.

— Цить, Вінфілде,— зауважила вона.— Ти не повинен ранити її так сильно, як її вже скривдили.

Тільце Руті метнулося через весь вагон. Дівчинка обхопила матір за поперек, уткнулася личком у живіт — і все тіло Руті затрусилося від ридань, які просто душили дівча. Мати намагалася відчепити доньку, але брудні пальці вп’ялися намертво. Мати ласкаво пригладила скуйовджене волосся дівчинки і приголубила доньку за плечі:

— Ш-ш,— сказала вона.— Ти ж не знала.

Руті відірвала замазане, скривавлене обличчя.

— Вони відняли в мене крекери! — закричала вона.— Те велике дівчисько, суча дочка, вона мене набила...— і дитина знову зайшлася в шаленому плачі.

— Ш-ш! — промовила мати.— Не кажи такого. Пусти. Мені тре’ йти.

— Чому ви не відшмагаєте її, ма’? Якби вона не носилась отак-о зі своїми крекерами, а то аж слину пускала, то нічо’ б не було. Ну відшмагайте її.

— А ви, містере, ліпше своєї справи держіться,— суворо відрізала мати.— Дограєшся — я тебе відшмагаю. Ну, пусти-но, Руті.

Вінфілд сів на згорнутий матрац, дивлячись на свою сім’ю цинічним і відсутнім поглядом. Хлопець поставив себе в оборонну позицію: Руті нападе на нього за першої нагоди, і він це знав. Руті тихо відійшла, сердито задихаючись, в інший кінець вагона.

Мати накрила бляшану плиту газетним аркушем.

— Я пішла,— сказала вона.

— А сама ти що, нічо’ не поїси? — спитав дядько Джон.

— Опісля. Коли вернуся. Зара’ не хочу.

Мати підійшла до прочинених дверей і обережно спустилася по крутих дощаних східцях.

На березі потоку криті намети й вагони стояли впритул один до одного, переплетені мотузками, і кілки були зовсім поряд. Крізь брезент світили ліхтарі, з усіх димарів курилося. У хвіртках стояли, розмовляючи, чоловіки й жінки. Жваво бігали діти. Мати велично рушила вздовж наметів. Її скрізь упізнавали, коли вона проходила.

— Вечір добрий, місіс Джоуд.

— Добрий.

— Маєте справи, місіс Джоуд?

— Та