Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву

додому, до табору.

М’ясо — ввечері боковина, Боже правий! Ми заробили грошей на м’ясо — боковину! Візьми малюка за руку — він геть зморився. Бігом — купи чотири фунти м’яса, боковини. Ото стара моя сьогодні ввечері перепічок смачних наробить, якщо не надто втомилася.

Розділ 28

оварні вагони — усього дванадцять — щільно згуртувалися на березі струмка. Там стояли два ряди — по шість вагонів кожний, у вагонах було знято колеса. Біля розсувних дверей було поставлено як платформи східці, збиті з дощок. Вийшли добрі оселі — водонепроникні, без протягів, на двадцять чотири сім’ї — по одній родині на половину кожного вагончика. Вікон не було, зате двері широко відчинялись. У деяких були «загородки» зі шмату полотна, а в інших «межу» позначали тільки двері.

Джоуди отримали половину одного з вагонів у кінці. Попередні власники поставили там замість пічного димаря каністру з бензином і зробили отвір у стіні для комину. Але навіть з широко відчиненими дверима в крайньому вагоні було темно. Мати відгородила половину помешкання брезентом.

— А тут дуже мило,— сказала неня.— Краще нам велося хіба тільки в урядовому таборі.

Щоночі вона розстеляла матраци на підлозі та щоранку знову скочувала. І щодня всі ходили в поле й збирали бавовну, і щовечора в них було м’ясо. У суботу вони поїхали до Туларе й купили бляшану плитку, нові комбінезони для Ела, батька, Вінфілда та дядька Джона, придбали там сукню для матері, а найкраще материне плаття віддали Ружі Шаронській.

— Вона так погладшала,— сказала мати.— Ті’ки дарма чималі гроші марнуватимемо, аби їй нову сукню купити.

Джоудам пощастило. Вони встигли вчасно, щоб отримати місце в товарному вагоні. Тепер усе навкруги було заставлено наметами запізнених, а ті, хто оселився в товарних вагонах, вважалися старожилами, аристократами.

Вузький потічок звивався між вербами, то зникаючи, то знову виринаючи в гайку. З кожного вагона до струмка вела твердо протоптана стежина. Між вагонами на мотузці розвішували одяг, і щодня сушилась одежа.

Увечері сім’я поверталася з полів, несучи в руках згорнуті мішки для бавовни. Джоуди зайшли до крамниці, яка стояла на перехресті; усередині вже юрмилося багато збирачів, охочих зробити покупки.

— Скільки сьогодні?

— Ми файно попрацювали. Сьогодні заробили три з половиною. От якби так і далі тривало. Дітлахи будуть хорошими збирачами. Мати зшила два мішечки — на кожного. Бо великий мішок не потягнуть. А вивалюють у наші торби. Пара старих сорочок — і лантухи готові. Файно працюється.

Мати підійшла до м’ясного прилавка, замислено притисла до вуст вказівний палець і подмухала на нього.

— Мабуть, свинячі відбивні,— мовила вона.— Почім?

— Тридцять центів за фунт, мем.

— Ну, зважте мені три фунти. І ще добрий шматок вареної яловичини. Моя донька ’го завтра приготує. І пляшку молока для моєї дочки. У неї душа аж просить молока. При надії, на дитину чека. Пані медсестра казала їй пити багато молока. І ще... дайте поміркувати... картопля в нас є.

Підійшов батько, несучи банку сиропу.

— Ось,— сказав він.— Може, якісь оладки зробимо.

Мати спохмурніла.

— Ну... ну... так. Гаразд, оце ще беремо. Смальцю зара’ в нас скі’ки хоч’.

Наблизилася Руті. Вона несла дві великі коробки крекерів, а в очах застигло питання, яке від кивка або заперечення матері могло перетворитися на трагедію або захват.

— Ма?

Вона підняла та опустила коробки, помахуючи ними, щоб додати їм привабливості.

— Ану постав на місце...

Очі Руті набули трагічного виразу. Батько сказав:

— Та вони ж ті’ки нікель за штуку. Малі сьо’дні файно попрацювали.

— Ну...— в очах Руті поступово засяяв захват.— Чудово.

Руті розвернулась і майнула. На півдорозі до дверей вона зловила Вінфілда та кинулася з ним у двері, у надвечір’я.

Дядько Джон подивився пару полотняних рукавичок з нашивками з жовтої шкіри, приміряв, зняв і поклав на місце. Поступово він наблизився до полиці спиртного і став, вивчаючи етикетки на пляшках. Мати помітила це.

— Чоловіче,— сказала вона, кивнувши головою в бік дядька Джона.

Батько неквапом підійшов до нього.

— Хочеться, Джоне?

— Ні.

— Потерпи, доки зберемо всю бавовну,— сказав батько.— Потім можеш набратися до чортиків.

— Та нічо’ мене не зачіпа,— відповів дядько Джон.— Працюю багато, сплю міцно. Ні снів не бачу, нічо’ такого.

— Я ж помітив, як ти на пляшки видивлявся.

— Та я їх і не бачу. Кумедія. Хочу всього накупити. А ці речі мені не потрібні. От, скажімо, оці безпечні бритви. Прикинув, що хтів би мати пару отих рукавичок. Дешеві.

— Ти не зможеш збирати бавовну в рукавичках,— сказав батько.

— Знаю. Не тре’ мені бритви, нічо’. Але воно вабить, відчува’ш, що все ’дно купиш, навіть якщо не тре’.

Мати покликала:

— Ворушися. Ми вже все купили.

Вона несла сумку. Дядько Джон і батько взяли по пакету. Руті з Вінфілдом застигли в очікуванні, їхні очі гостро задивлялись, а за щоками були набиті крекери.

— Присягаюся: вечеряти не схочуть,— мовила мати.

Люди стікалися до табору. У наметах запалювали світло.

З димарів повалив дим. Джоуди звелися по дощаних східцях і опинилися в крайньому вагоні. Ружа Шаронська сиділа на ящику біля плити. Молодиця розпалила її, і бляшана плита розжарилася до червоного.

— Є молоко для мене? — спитала Ружа.

— Так. Ось.

— Дайте його мені. Я зранку не пила ні краплі.

— Вона гадає, то як ліки.

— Пані медсестра каже так.

— Картопля в тебе готова?

— Ось, почистила.

— Ми посмажимо,— сказала мати.— Купили свинячі відбивні. Поріж картоплі та виклади на нову пательню. Додай цибулі. Ви, хлопці, помийтеся, принесіть відро води. А куди Руті з Вінфілдом поділися? Пора їм митися. Купили для них по пачці крекерів,— мовила мати Ружі Шаронській.— Кожному по коробці.

Чоловіки вийшли вмиватися в струмку. Ружа Шаронська викладала нарізану картоплю на сковороду і перевертала скибки кінчиком ножа.

Раптом брезент відкинувся. До вагона зазирнуло товсте спітніле обличчя.

— Ну як ви тут, місіс Джоуд?

Мати повернулася.

— Вечір добрий, місіс Вейнрайт. У нас файно все. Три з половиною. Три п’ятдесят сім, точніше.

— Ми чотири долари заробили.

— Так,— відповіла мати.— Ваших же більше.

— Так. Джонас підростає. У вас свинячі відбивні, бачу.

У двері прослизнув Вінфілд.

— Ма!

— Помовч хвильку. Так, мої просто обожнюють свинячі відбивні.

— А я бекон