Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву

Нарешті вона дійшла до кінця табору. Зупинилась і роззирнулась на всі боки. У таборі мерехтіло світло, долинали тихі звуки голосів. Вряди-годи тишу прорізав гучний голос. Повітря наповнювалося запахом диму. Хтось тихо награвав на гармоніці — просто так, програючи той самий наспів, знов і знов той самий акорд.

Мати пробиралась у заростях верболозу біля струмка. Вона звернула зі стежини і сіла непорушно, дослухаючись, чи не йде хто за нею. У бік табору стежкою йшов чоловік, на ходу підтягуючи шлейки й застібаючи джинси,— і зник. Мати сиділа нерухомо, і він оминув її, не помітивши. Вона зачекала хвилин п’ять, а потім прокралася на стежину до струмка. Ступала тихо — так тихо, що в дзюрчання води не вплітався м’який шерех вербового листя під її нечутними кроками. Стежка й потічок петляли ліворуч, а потім знову праворуч, і мати не наблизилася до шосе. У тьмяному мерехтінні зірок вона змогла побачити насип і чорний круглий отвір дренажної труби, де завжди лишала їжу Томові. Мати обережно просунулася вперед, поклала пакет у діру й забрала порожню олов’яну тарілку, залишену там. Прокралася назад до вербової гущавини і сіла в заростях, вичікуючи. Через гущавину їй було видно чорний отвір труби. Мати мовчки сиділа, охопивши руками коліна. За кілька хвилин у заростях знову запанувало життя. Миші-полівки обережно заворушилися в листі. По стежці м’яко прослизнув скунс, лишаючи по собі легкий струмінь смороду. А потім вітер ніжно тріпнув верби, наче випробовуючи їх, і на землю полинув водоспад золотого листя. Раптом сильний порив вітру наче скипів і струсив дерева, ніби бажаючи їх зламати, і листя повалилося зливою. Мати відчула, як листя впало їй на волосся і плечі. По небу пливли густі чорні хмарини, заступаючи зірки. Тугі краплі дощу покрапали долу, гучно стукаючи по опалому листю, а хмара рухалася далі й далі, і знову показалися зірки. Мати зіщулилася. Вітер пронісся повз верболіз, у хащі знову затихло, але дерева біля струмка досі хиталися. З табору долинули тонкі, проникливі звуки скрипки, яка намацувала мелодію.

Мати почула обережні кроки в листі далеко ліворуч від неї і напружилася. Вона відпустила коліна й підвела голову, щоб краще чути. Рухи стихли, а за якийсь час знову пожвавилися. Виноградна лоза різко дряпонула по сухому листю. Мати побачила темну постать, яка вийшла на відкритий простір і прокрадалася від труби. Чорна кругла діра зникла, а потім постать ступила назад. Мати неголосно покликала:

— Томе!

Фігура стала нерухомо — настільки нерухомо і настільки пригинаючись до землі, що нагадувала пеньок. Мати покликала знову:

— Томе, ну, Томе!

Тоді фігура зарухалася.

— Це ви, ма’?

— Я.

Вона підвелась і рушила йому назустріч.

— Не слід вам було приходити,— сказав Том.

— Мені тре’ було побачити тебе, Томе. Тре’ переговорити з тобою.

— Стежка ж зовсім близько,— сказав він.— Хтось пройде.

— Хіба ти не зна’ш такого місця, Томе, де...?

— Так... але раптом... ну, раптом вас зі мною побачать... усій родині тоді біда.

— Тре’ поговорити, Томе.

— Тоді за мною йдіть. Тихо.

Він перейшов струмочок, обережно прокрадаючись через воду, і мати рушила за сином. Том пройшов через кущі, вибрався на поле на іншому зарослому березі, й обоє перетнули його. Почорнілі стебла бавовнику різко виднілися на землі, й на стеблах ще чіплялися бавовняні волосинки. Десь чверть милі мати з сином пройшли краєм поля, а потім повернули в чагарі. Том наблизився до великого пагорба — кущів дикої ожини — нахилився і відігнув стебла вбік.

— Вам тре’ повзти,— сказав він.

Мати опустилася навколішки, тримаючись руками за землю. Відчула пісок, а коли чорнота ожинових кущів більше не торкалася жінки, то намацала на землі Томову ковдру. Він знову поправив лози. Світло в печері зникло.

— Де ви, ма’?

— Тут. Поряд. Тихіше, Томе.

— Та не хвилюйтесь. Я тут зачаївсь, як кролик.

Вона чула, як він знімає обгортку з олов’яної тарілки.

— Свинячі відбивні,— сказала мати.— І смажена картопля.

— Боже Всемогутній, ще теплі.

Мати не могла бачити Тома, але чула, як він жує, розриває і ковтає м’ясо.

— Це дуже файне укриття,— промовив він.

Мати тривожно сказала:

— Томе... Руті про тебе прохопилася.

Вона почула, як він мало не вдавився.

— Руті? А чого це?

— Ну, вона не винна. Посварилася з ким’сь і каже, що її брат наб’є брата кривдниці. Ти ж зна’ш, як у дітей ведеться. І сказала, що її брат убив людину й тепер ховається.

Том засміявся.

— У мене теж так було — дядьком Джоном лякав, але він ніколи не заступився б. Це ж просто дитяча балачка, ма’. Нічо’ такого.

— Ні, це не так,— відповіла мати.— Малі розплещуть, дорослі почують і всім навколо розкажуть, а потім дійде до відповідальних осіб, і вимагатимуть, аби все взнали, як було. Томе, ти повинен піти.

— Оце я з самого початку казав. Завше боявся, що побачать, як ви їжу до труби кладете, і про все дізнаються.

— Знаю. Але я хтіла, щоб ти був поруч. Перелякалася за тебе. Я тебе не бачила. І зара’ побачити не можу. Як у тебе з лицем?

— Та швидко гоїться.

— Посунься ближче, Томе.. Дай-но відчую. Посунься ближче.

Він підповз до неї. Її рука пошукала і знайшла синову голову в мороці, а пальці зарухалися по обличчю від носа й обмацали ліву щоку.

— Жахливий шрам у тебе, Томе. І ніс кривим став.

— Мабуть, це й на краще. Мо’, тоді ніхто не впізнає. Якби моїх відбитків не було у справі, я б радів.

Він знову почав їсти.

— Ш-ш,— попросила мати.— Слухай-но!

— Це вітер, ма’. Просто вітер.

По струмку пронісся порив вітру, і дерева зашуміли.

Мати підповзла на Томів голос.

— Хочу знову тебе торкнутися, Томе. Тут так темно, хоч в око стрель. А я хочу тебе пам’ятати, хай навіть лише мої пальці пам’ятатимуть. Ти повинен піти, Томе.

— Так! Із самого початку це знав.

— Ми досить добре заробили,— сказала неня.— Я дещо відклала. Дай руку, Томе, тримай. Я сюди поклала сім доларів.

— Не візьму я грошей,— сказав він.— Зі мною давно все гаразд.

— Тримай, Томе. Я ж не засну, як у тебе грошей не буде. Мо’, тобі тре’ автобусом поїхати чи на чомусь. Я хочу, аби ти далеко-далеко