Хосе Доносо - Розпутний птах ночі, Хосе Доносо

написання: від 1962-го по 1969-й. Отже, РПН — явище шістдесятницьке. До речі, у той же рік у світ вилітає ще один гучний і значно популярніший текст, притча про в усіх розуміннях високе: історія Мартина Лівінгстона від Річарда Баха. Хоча сьогодні наполегливо здається, що точнішим виявився таки «низовий» Доносо. Його розбуялість та розбурханість, пристрасність і лють є точним корелятом того десятиліття. Шістдесяті — це (знову) про масову політичну небайдужість, молодість та сердитість, спробу знайти непрагматичні цінності, більш-менш вільну любов, розкутий секс, взагалі — це про велику реабілітацію людського як тілесного. І все це є в Доносо, навіть з більшим загостренням, ніж тоді було прийнято: стареча та девіантна фізіологія, тілесні трансгресії та дивовижі, межова матеріальність світу. Тобто в цього приміщенні є кладова, на якій написано «натуралізм» (а меншими літерами уточнення: «натуралістична сенсаційність»), і туди ми, виходить, уже зазирнули. А от наступний покій, до якого провадить принципова по-цей-бічність роману, є куди більшим та масштабнішим. І написано на ньому «модернізм».

У Доносо направду вийшла підставово модерністська книга, із оголенням і спробою долання кризи традиційності, бажанням розвернутися від минулого в день сьогоднішній. Навіть центральний метасюжет РПН — начебто фольклорно-легендарна історія про стару відьму та молоду дівчину, фігури яких то зливаються до нероздільності, то максимально протиставляються одна одній, і це, звісно ж, знаходить свої невідступні рими в тілі сюжету, — можна проінтерпретувати так, аби за постатями проступив конфлікт Старого і Нового (політична критика могла би сказати: герць консервативного та демократичного), їх переплетеність та взаємозумовленість. А втім, модерність проривається тут передовсім в іншому: в кризі трансцендентності. У відсутності старої доброї онтології, із паном Богом у центрі. Тобто вона є, це власне монастир Боговтілення Ла-Чимби, сама назва недвозначно натякає на проблематику. Проте цей світ сповнений химерної (одна з ключових категорій роману) старості, руйнацій і виродження, пліснявих плям та інших колоритних видів і типів занепаду. Це світ оголеної фізики, де для метафізики місця просто не знаходиться: ані в мішках із дрантям, ані на подвір'ї з поруйнованими сакральними скульптурами, ні під ліжками, де поховане численне та нікчемне (ще одна стрижньова категорія) старече манаття. Якщо хочете, натуралізм, еротизм і тілесність обслуговують тут ідею «смерті бога»: боговтілення обертається богозникненням, фарсом із довкола-єритичними практиками, коли на місце святості висувають то неповнолітню й вагітну від безконтрольних сексуальних зносин Ірис, а то й головного(?) героя, який фізично меншає на читацьких очах; роз-Втілюється. Перед нами роман-без-бога у найбільш симптоматичних для цього декораціях, модерний (а значить, за визначенням кризовий, зламний) текст про перерозподіл сфер людського впливу, що в Доносо звужується до світу тіла. Так воно, певна річ, живеться куди вужче та болісніше, але по-своєму і чесніше: ціною втрати ілюзій купується наближення до реального стану справ.

Вочевидь в РПН, поряд із модерним світоглядом та модерністським експериментуванням (чого варта постійна зміна приналежності слабко окреслених «я» та «ми», мерехтливих інстанцій говоріння), є місце і для авангардних жестів. І нехай це буде кімната номер п’ять, в якій РПН виявляється сильно лівим романом. Одразу уточнення — по-хорошому лівим романом. Щирим і продуктивним у своїй лівості, з усім його болем, бідністю, люттю та бажанням помсти. Це можна пояснити багатьма способами: розвитком політичного ландшафту Латинської Америки в XX столітті, де праві воєнні диктатури стали нормою; політичними преференціями повоєнного покоління (Доносо народився у 24-му, а друкуватися почав на початку 50-х, тобто в силу входив якраз після війни); а ще лівим запалом і куражем молодості, із її революційними пориваннями як у політиці, так і в мистецтві. Плюс: лівизна там не дорівнювала лівизні тут, маємо постійно собі про це нагадувати. Те, що для когось перетворилось на диктатуру небачених масштабів, для інших було надією на хоча б у загальному більш-менш справедливий світ. І тоді позатрансцендентність РПН, разом із всією його соціальною критикою та зубастим анти-традиціоналістським гротеском, знаходить собі ще одне пояснення: перед нами саме лівий модерністський роман. Сповнений великого сприкрення тою обставиною, що старе все ніяк не помирає: воно просто переїздить в інший будинок, виставивши молодість буквально на панель.

Пройшовши надвір’ям політичної реальності тих часів, опинимось перед необхідністю зазирнути і до «колоніальної» робітні. У Доносо написався не так постколоніальний текст, як роман антиколоніальний. Де колоніальність є більше внутрішньою, ніж зовнішньою. А відчуття загроженої ідентичності — невідступним: про своє, власне і неповторне обличчя тут пристрасно мріють, маски калейдоскопічно змінюють одна одну, за нетривкою личиною йде наступна. Умберто мислить себе поперемінно і письменником, і сином свого бідного батька, і секретарем, слугою та жертвою дона Херонімо, а ще старою жінкою, малим дитям, Німеньким, власне імбунче, ніким. І Ніким. Ідентичність персонажів принципово плинна, непевна, ти не володієш собою, не є собі хазяїном. Як це і належить статусу колонізованого.

Згадаємо, що Доносо саме чилієць, а не іспанець; як і не аргентинець, не бразилець, не колумбієць. Своя ієрархія існує і в «другому світі». Можна навіть ствердити, що Доносо іде в хрестовий похід супроти Латинської Традиції, яка виродилась в неживе доктринерство. Тобто це колонізування минулим, де туго переплелись експортоване католицтво, прагматизм виживання і жорстка становість. (Питання, чого в українській літературі в ті ж роки не написався схожий за силою впливу роман, попри власне 60-ницьке піднесення, спробу очищення лівої риторики і пошук альтернативних поетикальних джерел у національній міфології, що вилилось у суперечливе явище «химерного роману», залишимо тут відкритим).

Саме цей простір, де йдеться про визволення від ригідних структур, в діапазоні від політичних до ментальних, має як мінімум три суміжні комірчини, з якими слід ознайомитись. Перша ховає в собі питання міфів та міфологічності. Довгий час здається, що чилієць протиставляє збанкрутілій традиції щось більш фундаментальне й автентичне, щось із фольклорних індіанських глибин. Сюди можна зарахувати і вже згадану легенду про двох відьом, і дотичний сюжет про імбунче, істоту, закриту в собі, із зашитими отворами й тому нелюдськими здібностями. Та чим далі в текст, тим більше іронії щодо цих наративів проступає безпосередньо на сторінках: відьми могли бути зовсім і не відьмами, а учасницями драматичної та банальної історії про ранню вагітність і потребу швидко знайти цапа-відбувайла. З імбунче складніше, бо вкотре повтореним інваріантом цього образу РПН фактично завершується, але там, де чекаємо (чи підсвідомо хочемо побачити) хоч якогось натяку на космогонічність і новий початок, де прагнемо відчути благу вість про нове народження і новий старт, — там урешті натрапляємо на згортання світу в мішок, в точку і ніщо, зіштовхуємось із анігіляцією та