Теодор Драйзер - Титан, Теодор Драйзер

час кожен із них ще перебував у себе в конторі і продумував заключні деталі спільно розробленого плану, який треба було піднести присутнім як якесь раптове осяяння. Поки що гості мали розважатися самі. До їхніх послуг були вина та різні прохолодні напої, але їм, чесно кажучи, було не до того. Вішак для капелюхів порожнів, присутні чомусь вважали за краще тримати свої головні убори при собі. Вся ця компанія, розсівшись на вкритих чохлами кріслах, розставлених уздовж обшитих дерев’яними панелями стін, становила разом доволі строкате та цікаве видовище. Стекпол і Гелл, для гальванізації чиїх трупів і були скликані ці високоврочисті збори, котрі не були присутні в залі засідання, але перебували в іншій частині будинку, звідки їх будь-якої миті можна було викликати, якби знадобилася їхня порада або пояснення. Пихаті та набурмосені, схожі на старих сов, сиділи тут ті, кого вважали найблискучішими фінансовими мізками міста, сиділи в тривожному передчутті краху, що насувався на них. До появи пана Арніла чувся лише стриманий гул голосів — йшов обмін останніми чутками.

— Та не може бути!

— Невже навіть до такого дійшло?

— Я знав, що справи у них похитнулися, але щоб до такої міри! Хто б міг подумати?

— Яка удача, що ми не тримали їхніх акцій! (Це можна було почути з вуст дуже небагатьох щасливців.)

— Так, становище серйозне.

— Що й казати!

— Ну й діла!

І ні слова осуду на адресу панів Генда та Шрайхарта чи Арніла і Меррила, хоча всім і кожному було зрозуміло, яку роль вони в усьому цьому відіграли. Проте чомусь вважалося, що ці джентльмени — благодійники, котрі скликали нараду не для того, щоб урятувати власні кишені, а з єдиною метою допомогти ближнім у важку годину. Раз по раз чулося:

— Пан Генд? О, це чудова людина, чудова!

Або:

— Пан Шрайхарт? О, це голова, так уже голова!

Або:

— Уже будьте певні, що ці люди не допустять жодних серйозних фінансових потрясінь у нашому місті.

І тут же один шепотів на вухо іншому, що за намовою декого з цієї четвірки багато банків стоять зараз перед загрозою втратити дуже значні суми готівкою або в паперах. Утім, чутки про те, що Ковпервуд зі своєю зграєю намагається отримати якусь вигоду з такого становища і що він узагалі причетний до цієї справи, ще не досягли нічиїх вух. Поки що.

Рівно о пів на дев’яту, з виглядом украй невимушеним і неофіційним, в залі з’явився пан Арніл, а слідом за ним, почергово Генд, Шрайхарт і Меррил. Один потирав руки, інший прикладав до чола хустку, але всі четверо намагалися в цих діткливих обставинах мати якомога більше впевненості і безтурботного вигляду. Серед присутніх знайшлося чимало добрих друзів і знайомих, із котрими треба було обмінятися привітаннями, дізнатися про здоров’я дружини та дітей. Пан Арніл із пальмовим листком замість віяла в руці, в добротному костюмі і білій шовковій сорочці в блідо-лілову смужку, був цілком свіжий і бадьорий. У його масивній шиї та потужному торсі було щось батьківсько-заспокійливе, щось надійне та патріархальне. На круглій блискучій лисині дрібними намистинками сріблився піт. Пан Шрайхарт, навпаки, незважаючи на спеку, був сухий, прямий, твердий і немов витесаний із великого шматка якогось темного сучкуватого дерева. Пан Генд, котрий огрядністю та статурою дуже нагадував пана Арніла, але ще важчий і ще статечніший, одягнувся заради такого випадку в синій саржевий жакет і картаті штани кричущої, майже легковажної барви. Його червоне, апоплектичне обличчя було серйозне і разом із цим сяяло натхненням, наче він хотів сказати: «Мої дорогі діточки! Вас очікує важке випробування, але ми зробимо все, на що стане сили, щоб його полегшити». Пан Меррил зберігав гордовитий і ліниво-нудьгуючий вигляд — тією мірою, якою це допустимо для такого видатного комерсанта. Двоє-троє з присутніх дочекалися легкого потиску його блідої, холодної руки, іншим довелося задовольнятися мовчазним кивком або посмішкою. На частку пана Арніла, як найвидатнішого та найбагатшого з громадян Чикаґо, випала честь (за загального одностайного голосування) зайняти монументальне крісло голови, що стояло на чолі столу.

Залою пробіг шепіт, коли пан Арніл, після наполегливого запрошення з боку пана Шрайхарта, пройшов уперед і зайняв згадане крісло. Всі інші впливові мужі також розсілися довкола.

— Отже, джентльмени, — почав пан Арніл сухо та діловито (голос у нього був дуже густий і хрипкий), — скажу коротко. Обставини, що змусили нас зібратися сьогодні тут, вельми незвичайні. Всі ви, вважаю, вже знаєте, що сталося з паном Геллом і паном Стекполом. «Американському сірнику» загрожує крах — і не пізніше як завтра вранці, якщо сьогодні ж не будуть прийняті якісь екстрені заходи. Ця нарада скликана з ініціативи правлінь деяких банків і окремих підприємців.

Пан Арніл промовляв неголосно і тримався неофіційного тону. Здавалося, ніби він, розлігшись у кріслі-гойдалці, веде інтимну розмову з кимось зі своїх друзів.

— Крах «Американського сірника», — заявив пан Арніл, — якщо нам не вдасться йому запобігти, поставить у надзвичайно скрутне становище як деякі банки, так і окремих власників акцій, і ми, вважаю, маємо вжити всіх заходів для того, щоб цього уникнути. Основними кредиторами «Американського сірника» є місцеві банки і дехто з наших комерсантів, котрі надавали цій фірмі грошові позики під заставу її акцій. У мене є точний список цих банків і приватних осіб, із зазначенням виданих ними позик — загалом на суму близько десяти мільйонів доларів.

Пан Арніл навіть не потрудився пояснити, де саме він міг видобути такий список. Із несвідомою зарозумілістю багатія та місцевого підприємця він спокійно поліз у кишеню, витягнув звідти якийсь папірець і поклав його перед собою. Всі були заінтриговані: чиї імена стоять у списку? Які суми? Чи має намір пан Арніл оголосити список?

— Тепер, — вагомо і розважливо продовжував пан Арніл, — хочу повідомити присутнім, що пан Шрайхарт, пан Меррил, пан Генд і я сам маємо певні вклади в цьому підприємстві і до сьогоднішнього вечора вважали своїм обов’язком — не стільки в наших особистих інтересах, скільки в інтересах банків, які брали акції «Американського сірника» як забезпечення, а також і в інтересах міста загалом — усіма можливими засобами підтримувати курс. Ми вірили в пана Гелла і пана Стекпола. Ми могли б діяти так