Степан Дмитрович Ревякін - Гуляйполе

артилерія Білаша. Після довгої ворожої артканонади біляки рушили в багнетну атаку. Та їх зустріли не атакою, а щільним кулеметним вогнем. І знову денікінці відсахнулися, встеляючи поле тисячами трупів своїх солдатів.

Противник відкрив артвогонь по кулеметниках. Відгукнулися й махновські гармати. Розпочалася битва не живої сили, а техніки. Усе довкола стугоніло, земля здіймалася дибки, Перегонівка горіла смолоскипом, широким полем бігали, мов подуріли, осідлані без вершників, коні, стогнали й волали від нестерпного болю конаючі від ран махновці й денікінці, носилися перелякані тварини. А гарматний грім, кулеметна стрілянина й брязкіт шабель, не вщухали ані на хвилину. Пекельніших мук ще ніхто з воюючих сторін не бачив. Наскочили камінь на камінь, коса на косу, шабля на шаблю, вогонь на вогонь, і цьому жахові, здавалося, не буде кінця.

На захист своєї волі й незалежності піднялися й селяни Перегонівки. Вони озброїлися, хто чим міг: вилами, косами, піками, мисливськими гвинтівками, голоблями... То вже була дев'ята година ранку. Значна частина махновців лежала трупами або конала від ран. Свіжих сил уже не було, і Білаш наказав вийти на передову усім штабістам, обозникам і навіть кухарям. "Ані кроку назад! Ані кроку!" — наказував він, а з голови не виходила єдина думка — про Махна: "Де ж "батько"? Де? Чи прийде на допомогу? Чи встигне?.. А може уже й сам поклав свою голову в бою?"

Денікінці, наче відчули, що махновці задихаються і б'ються з останніх сил, тисячами висипали з окопів і, випроставшись на весь зріст, мовчки пішли на своїх противників. Дійшовши до середини поля, вони, аби пересилити свій страх, закричали "ура" й побігли в багнетну атаку. Білаш наказав не стріляти, підпустити боягузливих крикунів щонайближче і вже тоді випалити по них останні кулеметні стрічки. Сам взяв у руки два маузери. Відчував, що це можуть бути його останні постріли...

Та раптом... О Боже!.. З правого флангу білих, з ліска, вискочила "Чорна сотня" "батька". Білаш упізнав її за великим чорним прапором, що майорів попереду кінноти, за постаттю Нестора Махна, котрий притиснувся до свого Козачка, наче злився з ним в одне ціле, і нісся вітруганом попереду всіх. "Чорносотенці" не кричали "ура", а, як завше, мчали тихо і зосереджено. Усі вони вже були не в денікінській формі (вона допомогла їм заїхати противникові в тил), а в своїй — повстанській. "Чорна сотня" несподіваним "кинджалом" врізалася у спину наступаючих шеренг білих, і з шаленою люттю почала сікти їх. Денікінці, зрозумівши, що їх рубає сам "батько", здичавіло збіглися докупи й підняли руки. Та Махно кричав своїм хриплуватим, але гучним голосом, звісно, до своїх хлопців:

— Рубайте всіх! Рубайте! Січіть на капусту! Робіть грязь!

І ті рубали й сікли. Кров забагрянила місце побоїща. Воєначальники противника, нарешті, схаменулися й кинули у бій, звісно, на виручку своїй конаючій піхоті, кавалерію. Проте надто пізно було прийняте таке розумне рішення, бо піхоти як бойової одиниці в принципі уже не існувало, її залишки успішно добивали Білаш та ополчення місцевих селян. А Махно несподівано розвернув свою "Чорну сотню" на 180 градусів і з жадібністю голодного звіра накинувся на денікінську кавалерію. Почалася жахлива рубка з обох сторін. "Чорносотенці" билися з неймовірною люттю і надзвичайно технічно. Денікінці не витримали такого опору й почали тікати до річки Ятрань.

— Сидоре! Лютий! — вигукнув Махно. — Перейми їх зі своїми хлопцями! Не дай кинутися в річку!

Лютий з кількома десятками повстанців помчався навперейми втікаючим недобиткам кінноти. Сам "батько" помчався з хлопцями наздоганяти інших. Переслідували махновці ворога аж 15 верств. По ходу попав у полон і тут же був перебитий увесь польовий штаб денікінців. Все поле навкруги було густо встелене трупами.

Зазнавши нищівної поразки під селом Перегонівка, центральний штаб Денікіна зробив безпомилковий висновок, що він програв усю воєнну кампанію в Україні. Про похід на Москву годі було й мріяти.

А Махно — наче з ланцюга зірвався. У Перегонівці, на місці бою, він зупинився лише на кілька годин, щоб поховати у братських могилах своїх побратимів, віддати їм останні почесті.

Поховав тут у Перегонівці, окремо від усіх, але неподалік від них, і свого давнього бойового товариша Сидора Юхимовича Лютого. Цей мужній і безстрашний вояка, відданий до мозку кісток українському повстанському руху, був смертельно поранений у серце з маузера денікінським офіцером біля річки Ятрань. Лежав 25-річний красень у чорній труні, оббитій зсередини білою матерією, мов живий. І ніби усміхався до всіх, мовляв, не вірте, я не вбитий, я просто дуже стомився й на хвильку ліг спочити. Перед його могилою виступили з короткими промовами Віктор Білаш і Нестор Махно. Хотів виступити і Гриша Лютий, його племінник, але не зміг — спазми здушили горло, з очей лилися сльози. Він довго гладив Сидорові чорні кучері, щось незрозуміле шепотів, неначе просив у нього вибачення за те, що не вберіг.

Махно присягнувся від імені живих помститися за мертвих.

— Кров за кров! Смерть за смерть! — вигукнув "батько" і тисячний мітинг, який неочікувано відбувся на похоронах, скандував: "Кров за кров! Смерть за смерть!"

Щойно пролунали останні слова клятви перед загиблими, "батько" наказав негайно вирушати в далеку дорогу — назад аж до Гуляйполя. За день махновці проходили з боями 50, а то й усі 100 верств. Переможна повстанська лавина змітала на своєму шляху "усе, що паном звалось" — поміщиків, куркулів, буржуїв і в першу чергу — денікінців, які не встигли втекти у безпечні для них місця. А таких безпечних місць на Україні для білих військ уже й не було. Невдовзі Махно звільнив від Денікіна вузлову залізничну станцію Долинську, за нею — міста Кривий Ріг, Нікополь, Олександрівськ, Пологи, Гуляйполе,