Олександра Бракен - Темні уми

Зв’язок встановився миттєво і був украй потужним. Здається, що сказане ним виявилося правдою, принаймні частково. Мені потрібно було захотіти використати свої здібності. Мені потрібно було захотіти контролювати їх. І, Боже, як же мені цього захотілось! Мені хотілося пошматувати його мізки.

Картини, що зринули з темних вод у його душі, докорінно різнилися від попередніх. Замість яскравого блиску і чітких, контрольованих обрисів — якісь водянисто-вугільні зарисовки. Розмиті, нечіткі. Я бачила набряклі та спотворені обличчя, що здіймались із темних поверхонь. Його розум ослаб, здавалося, що я можу дотягнутись до нього обома руками, щоби надати йому потрібної форми.

— Відпусти її, — наказала я, стискаючи йому горло. Я жбурнула в його голову образ того, як він відпускає Ліззі, а за мить він уже бурмотів: «Ліззі, йди… надвір».

Вона прожогом кинулася до дверей, а я відчула, як мене охоплює захват. Кліпаючи очима, він тремтів під моїми руками, але я тримала його.

— А тепер, — сказала я, — ти відпустиш нас.

Але щойно з моїх губ злетіли ці слова, я відчула спротив. Я посилила хватку, впиваючись нігтями йому в шию. Не зараз, — благала я, — ще ні, мені треба, треба…

Так само швидко, як я прослизнула йому в голову, мене звідти викинуло, коли впала чортова біла запона. Я ще раз спробувала прорватися назад, але Кленсі вхопив рукою мене за зап’ясток, а відтак я відчула, як кожен м’яз у моєму тілі твердне, обертаючись на камінь.

— Непогана спроба. — Кленсі жбурнув мене на підлогу, наче дошку, і переступивши, глянув у дзеркальну поверхню чайника на подряпану щоку. — Навіть не до крові.

Я ж не могла навіть поворухнутись, щоб огризнутися.

— Приємно бачити, що мої уроки принесли тобі хоч якусь користь, — пробурмотів Кленсі, пригладжуючи скуйовджене волосся. Він знову повернувся обличчям до полиць, так наче ховав його, але я бачила, що він доводить до ладу свої зім’яті штани. Я не знищила його, але приголомшила. — Я тішуся, коли бачу, як мої учні перевершують самих себе, але не варт плутати кількатижневу практику із кількарічною.

Я зосередилась на тому, щоби зняти ментальний блок, який він мені поставив. Я уявила свої іграшки, що ворушаться одна за одною. І… нічого.

Може, я й здатна стирати у людей спогади, але він здатен перетворювати людей на живий камінь.

Перший вигук пролунав за секунду після того, як я почула рев перших двигунів. Дерева на вулиці хитнулись наче від вітру. Їхнє гілля почало наполегливо дряпати стіни будівлі, немов намагаючись привернути нашу увагу. Через пронизливий вереск сирен Кленсі спершу також сіпнувся, але вмить випростався. На його обличчі спалахнув запал, і саме це мене злякало найбільше.

— Що ж, бути цьому! — промовив він, відкидаючи куртку. — Нарешті вони тут.

Я не могла заплющитись. Повітря випалювало очі, та, власне, саме повітря теж палало. Крізь відчинені вікна просочувався специфічний сморід диму. Постріли, крики, колотнеча. Я уявила, що зводжуся на ноги і біжу до дверей, до решти людей, у безпечне місце, але спромоглася лише кліпнути. Але хоч щось, і то добре. Є над чим працювати.

— З тобою все добре? — запитав Кленсі, всідаючись поряд зі мною. Ногою він взявся вистукувати об ніжку крісла якийсь ритм. — Я не дозволю, щоби з тобою щось трапилось.

Кров ревіла у моїх вухах. Крики, що лунали знадвору, здавались нелюдськими — радше ревом дикої звірини, з якої живцем просто з кісток луплять шкіру. Це були крики болю, жаху, відчаю. Високе металеве виття гучнішало, з кожною хвилиною все інтенсивніше просочуючись крізь стіни.

Кроликам потрібна гідність, а над усе — воля, щоби прийняти свою долю.

Я радше відчула, аніж почула десь із коридору гупіт черевиків. Скільки їх, я навіть не здогадувалася. Тупіт був ідеально синхронний. Від вибуху двері у склад різко розчинились.

Я ніколи ні за що в житті не була настільки вдячною, як за те, що сподобилася побачити вираз на обличчі Кленсі, коли у приміщення увірвалися ССПівці. Нетерпіння поступилось місцем цілковитому нерозумінню, а згодом щирій, непідробній люті. Хай на кого не чекав би Кленсі, але аж ніяк не на двох ССПівців.

Йому навіть не довелося торкатися їх.

— Нишкніть! — прошипів він, здіймаючи руку в їхньому напрямку. — Геть звідси! Скажіть своїм командирам, що тут нікого нема!

Найближчий до нас ССПівець, тіло якого було приховане під шарами тканини і бронежилетом, підняв руку у рукавиці до пристрою у вусі, і відтак промовив монотонним голосом: «У приміщенні все чисто». Іншим двом він просто подав сигнал, механічно змахнувши рукою. Коли ССПівці вибігали зі складу, я збагнула, що це вони, мабуть, кинули димову шашку.

Що стрілянина в таборі почалася з їхньою появою.

— Дідько би його вхопив… дідько би його вхопив! — хитав головою Кленсі. Він із такою люттю вдарив кулаком у найближчу до нього полицю, що розтрощив її, але тріск той потонув у гуркотінні пострілів знадвору. — Де мої Червоні? Чому він їх не прислав?

Приклавши розбиті суглоби пальців до губ, він взявся смоктати їх, одночасно проходжуючись туди-сюди. Дихав він короткими і різкими вдихами-видихами, напевно, в лад зі своїми швидкими думками.

Мої Червоні. Те, як