Олександра Бракен - Темні уми

Я витягну нас. Не Майк, і не щасливий випадок, а я витягну нас із табору і спостерігатиму, як змінюватиметься обличчя Кленсі, коли він, після того як я вдеруся у його голову, осягне мою силу і свою безпорадність. Хіба ж не він навчив мене всьому, що для цього треба?

— Рубі… — почувся Лаямів голос, але я, взявши Ліззі за руку, вивела її надвір, повз спантеличених дітей, повз хатини. На вулиці температура впала майже на сім градусів.

З її підборіддя скрапували крупні сльозинки.

— Він на Складі, ми були там, ми розмовляли про… про…

— Усе добре, — сказала я, незграбно торкаючись її спини.

Ми пройшли через сад й опинились біля входу в офіс. Вона довго марудилась із ключами, шукаючи потрібний, а коли знайшла і вставила у замок, то виявилося, що там щось заїло. Довелося вибивати. Ліззі прожогом вбігла всередину. Коридор і кухня стояли порожнем. Усе приміщення пропахло часником і томатним соусом. Мабуть, всі пішли вечеряти.

Усі, крім Кленсі, який стояв посеред складу, вхопившись за полицю, на якій були складені коробки з макаронами.

Ліззі кинулась у правий задній кут кімнати, де, задихаючись, упала навколішки.

— Кленсі, — кричала вона. — Кленсі, ти мене чуєш? Рубі прийшла. Рубі, підійди!

Мене всю аж вивертало, і я із сумом усвідомила, що мої найгірші підозри справдились.

Чому все має бути так? — міркувала я, дивлячись на нього. — Навіщо?

— Ти прийшла, ти справді прийшла, — промовив Кленсі знудьгованим, прісним голосом. Він говорив так, наче якийсь актор на сцені.

— Дякую, Рубі, я ціную твою допомогу в скрутну для мене хвилину.

— Чому ти просто стоїш? — зарюмсала Ліззі. — Допоможи йому!

— Ти навіжений, — промовила я, хитаючи головою. Кленсі підійшов до мене, але я перейшла у протилежний куток кімнати, де Ліззі припала обличчям до підлоги. — Припини, я прийшла. Більше не треба її мучити.

— Я не мучу її, — сказав Кленсі, — я просто розважаюся. — А потім, ніби на підтвердження своїх слів, гаркнув: — Ану, закрийся, Ліззі!

Вона замовкла на напівподиху. З її прокушеної губи сочилася кров. Я схопила її за руки і повернула долонями до себе. Це була її кров, із двох маленьких порізів.

— Чого тобі взагалі треба? — спитала я, різко розвертаючись. — Я все тобі сказала, а те, що не договорила, ти пішов і побачив на власні очі!

І лише тоді я зауважила, у що був одягнутий Кленсі: гарні, відпрасовані чорні слакси, біла, на ґудзиках сорочка без жодної пилинки, червоний галстук, що сягав ледь не до пояса — мені чомусь одразу пригадалося, як скрапує кров із підборіддя Ліззі.

— Я просто затримаю тебе тут ненадовго, — сказав він, — а потім ми підемо.

— І куди саме ми підемо? — Мій погляд було прикуто до полиці за його спиною, де було повно металевих ложок і тарілок.

— Куди захочеш, — промовив він. — Хіба не це пообіцяв тобі Синій?

Я намагалася зберігати спокій, але те, як він випльовував слово «Синій», роз’ятрило мої і без того нікудишні нерви. Не знаю, чи відчула Ліззі різку зміну мого настрою, але Кленсі відчув. Він усміхався своєю ідеальною ґреївською усмішкою, тією ж самою, яка переслідувала мене на території Термонда.

Добре, — міркувала я, — нехай повірить у мою безпорадність. Хай гадає, що від мене нема справжньої загрози, поки не опиниться на підлозі, не в змозі згадати навіть власне ім’я.

— Маєш кращу пропозицію? — запитала я.

— А якщо маю?

— Щось мені важко у це повірити, — промовила я, поволі наближаючись і водночас намагаючись відвернути його увагу. — Зважаючи на те, що я для тебе ніщо. Якби обставини склались інакше, ти би вистрибом до мене не примчав, правда ж?

Він знизав плечима.

— Я би прийшов. Просто йшов би звичайною ходою.

— Будь ласка, відпусти Ліззі, — промовила я.

Мене лякало, що вона поводиться, як мала дитина. Цікаво, що перетворює Помаранчевого у монстра?

— Навіщо? Якщо вона залишиться, ти не спробуєш щось учудити, бо таким чином скривдиш її, ба навіть гірше. — Він промовив це таким байдужим тоном, що мені навіть здалося, що він жартує.

— А чому ти такий упевнений? — Я сподівалася, що мій голос звучатиме мужніше, ніж я почувалася. — Я не настільки добре її знаю.

— Я бачив твої спогади. Ти належиш до тих, кого психологи називають суперемпатами. Ти не зробиш нічого такого, що завдасть шкоди іншим, — принаймні не навмисно.

Він був безмежно впевненим у своїх словах, тому коли я накинулась на нього, шок на його обличчі був мені як мед на душу. Хоч раз він не передбачив моєї реакції, не затягнув мене під свій вплив. Я хльоснула його по обличчі, почула його хрюкіт, коли мої нігті впились йому в щоку.