Андрій Хімко - Під Савур-могилою

Стишивши біг коня поряд з кантарою, Сірко, оглядаючись, побачив, як Брекалова сотня молодиків виприснула з лави і понеслася назад, коли вся валка вибралася з Долини. Він ще раз перехрестився тричі і більше не оглядався вже, схоже, що боявся зустрітися з чиїмсь поглядом, зрештою, надумався і вирішив не зустрічатися в путі із сестрою-зведенкою та її мужем Явтухом.

«Нужда й закони міняє!» — згадалося йому Сулимине, хоча особливої втіхи й не принесло. Настка печалилася долею синів, однак не здогадувалася, яка вона. Як повернулася на бивак сотня з якимись кіньми в табуні, подумала, що козаки їх відібрали в поверненців, лишивши тих вертати пішо. Її здогад підтвердив Явтух, хоч і розумів, жахаючись, що насправді сталося з пасербами та рештою.

— Ти не плач, люба, вони побудуть у Нечахового брата до осені та на зиму всі й з'являться до нас,— заспокоював він жону в горі.— Що тобі плач поможе? Ми дійсно мусимо жити на рідній землі.

А Сірко і на бивакові не міг заснути, і в путі не мав сили забути того, про що доповів Яків Брекало.

Січ зустрічала козаків ясою сальв із мушкетів, гаківниць і мортирок. Три дні валка тирлувалася на Конці. Частину ясирників було залишено з кількома кантарами майна і конем на кожну родину чи одинака та буйволом на десять душ для будови разом із козаками осілку, а частину — направлено в Посамар'я.

Подружжя Халяв переправилося на плотах разом із підсусідками, майном та худобою, що лишилася після того, як Явтух подарував біля сотні коней та два десятки буйволів поселенцям на Конці та в Посамар'ї, у Великий Луг і попростували в Капулівку, до Настчиної матері.

Відпровадивши ойротів Каспулата і Мазан-батира по щедрому дуваненні, упоравшись із усім післяпохідним, Сірко по дводобовому спочині в Січі, на неймовірний гнів царського сла, приймав із писарем Андрієм Яковлею крулевого амбасадора Яна Завішу, який привіз алярмово листа від Собеського. По крулівських віватах та традиційних уклонах від крулеви Марії, синувців, небожа Якубка і цуречки Ядзі король Ян знову підмовляв його на гетьманство в дружнім князівстві Русинськім для спасіння його й Польщі від згуби-заглади.

«Щасливим наскоком на Ханство, який допоміг моїм військам вистояти перед турчинами, прирівнюю тебе і до Чингісхана та Тамерлана, і до цезаріуша Юлія та інших полководців і не розумію, чому ти, доблій воїне в ратстві, не є досі гетьманом свого краю? Дзенькую тобі сердечне, мій давній вибавцю з недолі. Перейшовши Ханство, як чувати, і спаливши тридцять сім містечок, ташів-стійбищ і каймаків, побивши всі ординські тасми разом із містом столичним, ти надовго спинив орду від людоловства й адверсій... Ян».

— «Нужда й закони виправляє», писарю, то відпиши йому, що за гетьманство та інші компліменти я бардзо дзенькую,— сказав Сірко Яковлі,— допомагати Січ Жечі Посполитій по можливості буде й надалі, а про князівство мова вже застаріла, бо не багне того ні козацьке, ні волосне сполеченство, а воліє бути і в неволі, та в одній усім миром.

І поки писар скрибав відповідь, Сірко переказував Яном Завішею вівати крулевій родині, обіцянку панові Янові і Якубкові навістити при нагоді Варшаву та взяти небожа в Січ на розглядини. Потім кошовий підписав листа і випровадив із канцелярії амбасадора.

Наступним був прийнятий сол царя, окольничий Перхунов, який тут же виказав Сіркові докір за зневагу його царської величності не першим прийомом. Сірко, не відповівши на обури сла, запросив його сісти, взяв грамоту, розрізав смоляну печать на ній і подав Яковлі для читання, приготувавшись із підпаленою люлькою слухати.

— «Ми, Божою милістю цар і государ,— читав Яковля довге перелічення титулів і рангів у царській грамоті,— допомігши нашому Низовому Війську Запорозькому посилкою йому в поміч нашого князя Каспулата і мурзи Мазан-батира з нашими підданими, калмиками, дякуємо Всевишньому Богові за поміч у вашім промислі на аґарян і жалуємо вас за те порохом, набоями та сукном в портищах, закликаючи і надалі слугувати вірно всім християнам проти невірних адверсорів».

Сірка в тому писанні обурювало і оте «нашому Низовому Війську Запорозькому», і згадка про калмиків, бо цар ні сном ні духом не знав про їхню поміч, поки вони не повернулися в Ханство, і замовчування того факту, що саме він, Сірко, очолював той вдалий похід.

— «Невбарі ми пришлемо вам у поміч ще чотири тисячі калмиків для нового промислу над нехристами й супостатами. Отаманові Сіркові ми, Божою милістю цар і государ, велимо не укладати домов на випаси. А клейноди Дорошенка вимагаємо передати в Москву, бо знакам гетьманської влади не місце в Запорогах, коли є лише один гетьман, нашою милістю благословенний».

Сірко, слухаючи читання Яковлі, все більше кипів у гніві від царського наглого зухвальства. Він то вставав із лавиці, бажаючи викинути сла з канцелярії, та й із Січі, то всідався, важко дихаючи і пронизуючи оскаженілим поглядом Перхунова, що вдавав спокійного.

— Теля ще бозна-де, а його милість цар уже ганяє його буковим києм! Пиши, Андрію, наш одвіт,— звелів він писареві, заходивши по канцелярії і пахкаючи зіньківкою.

— «Запороги і січове Низове, Середнє й Верхнє козацтво, як і вся волость Великого Лугу пообіч Дніпра, твоя царська милість, ще не є відданими під твою захланну руку. Моя обітниця тобі означає лише наше не воювання проти твоєї держави й люду, бо ви є самі по собі, а ми, Богові дякувати, самі по собі. Ти затям це і своїм захланним скрибам перекажи не ображати нас своєю монаршою зверхністю, поки не заслужиш її доблестями».

— Як смієш ти, холопе й підкидьку, мать-перемать, отак його величність, царя, государя нашого, та ще й «на ти», називати?!— схопився