Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

вона підійшла, обвила мою шию руками, хлюпнувши трохи на сорочку своїм вином, і поцілувала мене в щоку. — В будь-якому разі, про белаток навіть не думай. Цей танець — єдине щире в них, що я побачила за увесь день. Але якщо говорити про ту руду бестію — вона приїхала з нареченим. Я чула, як вони вдень розмовляли. Просто він — Спадкоємець, стоїть з іншими дарвенхардцями та не розважається. Йому там десь чотири місяці служити лишилось. Може, вона хоче розважитись наостанок, але тобі це не потрібно.

— То ти з танцю таких висновків наробила?

— З життя я таких висновків наробила.

— Дякую за пораду, — буркнув я. Всеслава пирхнула, розімкнула обійми і пішла в напрямку виходу. Кроки її були ледь-ледь хиткі. Потягнувши за шпильку в зачісці, дівчина розпустила волосся. Буйні кучері одразу ж вистрибнули з тенет густою копицею.

Розділ 2

Благодар важко опустив голову, торкнувшись чолом рук, спертих на стіл. Я ще ніколи не бачив його таким занепокоєним.

— Ціна незвична, — тихо промовила Милана. — Дуже висока.

— Річ не в тім навіть, — поглянув на неї Дан. — Просто це виглядатиме так, наче ми торгуємо зброєю. Але Патрія ніколи не торгувала зброєю.

— І хтозна, чи не обернеться це згодом проти нас самих. Так само, як наші Шукачі шпигують на землях Циркути, так і в Патрії є люди, котрі працюють на імперію. Це не секрет, хоч ніхто не любить особливо торкатись цієї теми, — це вже Смоляна. Вчора в тій неймовірній вечірній веремії ми так і не зустрілись. Я шукав її. Безрезультатно. А коли сьогодні зайшов до малої зали, вона вже сиділа між Ратмиром та Даном. Красива, спокійна, волосся знову приборкане косами. Легенько мені всміхнулась. Я стримав посмішку у відповідь.

Був зніченим через те, що не вдалось вчора її розшукати.

Але понад усе мене дивували мої відчуття. Так, наче без неї я раптом видався собі позбавленим чогось важливого. Ніби знайшов щось дуже справжнє тієї ночі, в спалаху блискавиць, і тепер без того не міг.

Та що там!

Я почувався роздратованим. А ще — хотів знати, чи все з нею гаразд після грози. З її силами та тілом. Може, вона теж не помітила одразу чогось, як я свої опіки?

Останнім зайшов Благодар. Він мав зустріч з Чернином та Найденою — ті на правах старших висловили волю всіх Величних Циркути, щоб ми могли спокійно обговорити все разом, а не під час засідання з усіма прибулими Величними. Та цього разу спокійне обговорення мало домішок чогось буремного. Був старий Стожар похмурим. Новина, яку він повідомив, змусила мене геть-чисто забути про особисті переживання. Усіх інших, здавалось, також.

Белати захотіли рецепти двох зіллів, які Стожари варили для Шукачів. Того, яке дозволяло бачити вночі та загалом робило зір в рази сильнішим, аніж у звичайних людей, та ще одного — яке робило Шукачів сильнішими та витривалішими за інших.

Важливою особливістю Великих Обмінів було те, що ми пропонували ціну по черзі. Одного разу белати казали, що вони хочуть, а іншого — патрійці пропонували те, що могли дати. Сяйво-камінь минулого разу був пропозицією патрійців. Тому шанси, що вдасться змінити бажання гостей, зараз були мізерними.

— Шукачі збунтуються. Белати ж хочуть вдосконалити дарвенхардців. Тоді будь-яка діяльність, прихована від влади Циркути, на її території стане, по суті, неможливою. Якщо дарвенхардці стануть такими ж сильними, як і Шукачі, — потерла чоло Милана. — Тоді виходитиме, що як ми посилаємо Шукачів у Циркуту — ми посилаємо їх на смерть. Так не можна. А ми звикли знати про те, що відбувається в північного сусіда. І не варто від цього знання відмовлятися.

Тут усі були згодні.

— Чи погодяться вони на щось інше? — спитала Милана. — Інші зілля? Ми можемо запропонувати щось для зцілення чи інакше, що не завдаватиме шкоди.

— Ці речовини також шкоди не завдають, — Благодар похитав головою. — Чернин був твердий у своїх вимогах.

— Скількох рабів вони згодні дати за таку плату? — спитав я.

— Двадцять тисяч.

— Це також дуже багато, — зауважив Ратмир. — А ми ж можемо поторгуватись, щоб вийшло двадцять п’ять.

— П’ятдесят. Якщо ми погодимось на таке — нехай дадуть п’ятдесят тисяч, — мовив я. Усі витріщились на мене. — Що? Ми ж можемо прийняти й сотню тисяч.

— Якщо вони стільки дадуть, — підняла брови Милана.

— Стоп! Ми що, вже погодились? — то вперше подала голос Всеслава. Вигляд у неї після вчорашнього був трохи пожований. Яртура, що також була присутня на зібранні, мовчала. Але радше через скромність.

— Ніхто ні з чим не погодився. Взагалі, пропоную зараз кожному «перетравити» в голові почуте і відпочити. Може, прийде в голову якась думка. Треба переглянути історичні довідки — може, були раніше подібні прецеденти, коли