Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

більш помпезна та атмосферна, аніж вдень, учта. Белати здивували усіх величезною кількістю цінних дарів, привезених з Циркути — коштовностями, прикрасами, килимами, тканинами, посудом, цінними книгами. Коли вони заносили й представляли ту всю розкіш в залі, я мимоволі задумувався про те, що ж вони захочуть в обмін за рабів. Адже у них і так дуже багата імперія.

Зрештою, вечори, наповнені світлом свічок та пронизані мерехтінням сяйво-каменю, хмільним духом та красивою, з нотками якоїсь первозданності, дикості, музикою мають здатність відкладати думки про речі складні на наступний день. Тоді ж, трохи прийшовши до тями після пригод у лікарні, я пив, їв та веселився разом з усіма. Музиканти віддавали себе повністю, виграючи на інструментах. Вперше стала очевидною різниця між нашими народами. Патрійці танцювали легше, вільніше. Рухи наших національних танців часто нагадували спурхування, були чистими, простими. Заведено було не торкатись партнера, дразнити його, манити — принаймні попервах. Хоча тілесний контакт ніхто не відміняв, згодом можна було і треба було часом пригорнути, обійняти, провести рукою по плечу, тілу когось прекрасного поряд. Та все пізнається в порівнянні. Белати... в своїх рухах вони були сповнені дивного, ошаленілого ритму й краси. Вони самі були музикою.

На початках танцювали більше патрійці. Але в якусь мить гра інструментів затихла — і стало чути тільки рівномірне постукування руками об стегна, витупування об підлогу ритму белатського танцю. Величні теж брали в ньому участь. Я бачив, як злітають високо подоли жіночих суконь, оголяючи ноги й стегна, як палають щоки та мерехтять почуття в очах, як напинаються м’язи на руках чоловіків, коли ті підкидають чи міцно притискають партнерок, як дихання — шалене, божевільне, — лунає в унісон. Серце починало битись швидше від самого споглядання.

Чиясь рука ковзнула в мене по плечах і торкнулась правиці... Я зустрівся поглядом з зеленими очима. Жінка посміхнулась, труснувши мідними кучерями. За секунду я згадав, де вже її бачив. То вона не відривала від мене погляду на денній учті.

— Як тебе звуть? — спитав я, відчуваючи, як вона тягне мене кудись вперед. До натовпу белатів, серед яких, хоч це й не дивно, вже то тут, то там з’являлись знайомі мені патрійці. Танець ставав спільним. Я відчував спротив, бо він був не нашим. Ритми — чужі. Рухи — незнайомі. Але... такі манливі і чудові. Голова йшла обертом.

— Жадана. А тебе, Стожаре?

— Чорногір.

Вона потягла. І я піддався. За мить... за мить опинився у вируючому морі розпашілих тіл. Десь було чути струни — музики стали вловлювати ритм. Дикий, шалений. Замерехтіло все — зелені очі Жадани, її легка темна сукня, белати, патрійці довкола, в’юнкі рослини з білими квітами, що вгорі тонули в сутінках, ніч за вікнами, спрагле дихання, цілунки якихось людей у вирі, мелодія струн і знову... гуп-гуп! Ритмічні удари об землю десятків ніг. Дотики, сміх, дзенькіт підборів об камінь, приглушений спів птахів у пітьмі.

Гуп-гуп!

І поміж тим я раптом побачив, як догори, притримувана засмаглими сильними руками за талію, спурхнула дівчина з довжелезним розпущеним чорним волоссям, що м’якими хвилями на мить закрило увесь світ. Вона здійняла догори обличчя, заплющивши очі, і дзвінко сміялась, а з шиї, наслідуючи лет усього, догори на срібному ланцюжку підскочив і Стожарів амулет — чотирикутна зірка. Коли дівчина полетіла донизу, аби м’яко торкнутись ногами підлоги, полотно чорної, м’якої сукні з розшитим діамантами й перлами кантом злинуло довкола неї, мов зоряне небо.

— Ти кудись зник, — прошепотіла Жадана, ледь торкаючись мого обличчя долонею, коли я завмер. — Танцюймо!

Я знову роззирнувся, але вдруге не знайшов Смоляни. Вихор ритму й рухів довкола втратив свою привабливість. Перепросивши, я поцілував своїй новій знайомиці руку та пішов геть. Роззирнувся, побачив біля однієї зі стін Всеславу, несподівано відчув полегшення. Підійшов до неї.

— От засранка, знає, як з’явитись ефектно, — пробурмотіла та, ковтаючи з келиха вино.

— Ти про кого?

— Про Смоляну, звісно. Ти не бачив її приходу, бо вертів в танці якусь руду кралю. Але ось зайшла Смоляна — і частину людей біля входу наче паралізувало. Хоча, визнаю, недаремно. Вона прекрасна. Настільки, що я навіть не можу примусити себе позаздрити чи щось таке.

— Ти не можеш примусити себе позаздрити, бо любиш її, — посміхнувся я, а тоді не зовсім ґречно вихопив у Всеслави келих і одним рухом перехилив увесь його зміст. Гортань запекло, але я відчув себе краще.

— Гей! — обурилась дівчина. Але за секунду перестала злитись і зробила м’який рух пальцями. В її руці з’явився ще один келих. Повнісінький.

— Ти знав, що їй дванадцять разів пропонували вийти заміж? Доки тебе не було. Відколи Смоляні виповнилось сімнадцять, у неї не було відбою від кавалерів та женихів. Мери міст, лікарі, музиканти... Навіть один бард був. Дивак, за пазухою ні шеляга, але, здається, тоді вона вперше задумалась над пропозицією.

— Ні, не знав, — промовив я, почуваючись знічено. Дивився на людей довкола.

— А що Ратмир також до неї сватався — він тобі не говорив?

Я швидко глянув на Всеславу.

— Ні. Але чому ти мені це все розповідаєш?

— Ти ж сам сказав — я її люблю. Ми всі любимо. Тому я подумала, що ти маєш знати, як тобі пощастило, —