Олександр Дюма - Три мушкетери

— А я вважаю, — стояв на своєму Араміс, — що найкраще буде попередити і королеву, і лорда Вінтера.

— Гаразд. А хто повезе листи до Тура й до Лондона?

— Я ручуся за Базена, — сказав Араміс.

— А я за Планше, — мовив Д'Артаньян.

— Справді, — підхопив Портос, — коли ми самі не можемо виїхати з табору, то нашим слугам не так уже й важко це зробити.

— Безперечно, — погодився Араміс — Ми сьогодні ж напишемо листи, дамо їм грошей, і вони рушать у дорогу.

— Дамо грошей? — перепитав Атос — А хіба у вас є гроші? Друзі перезирнулися, і їхні прояснілі на мить обличчя знову затьмарилися.

— Увага! — раптом вигукнув Д'Артаньян. — Я бачу чорні й червоні цятки, що рухаються вдалині. А ви ще казали про полк, Атосе! Та це ж ціле військо!

— Ага, — мовив Атос, — от і вони. Ах, які хитруни, йдуть тихцем, без барабанів та сурм. Грімо, ти вже скінчив свою справу?

Грімо кивнув головою й показав ряд забитих, яких він розставив під стіною в наймальовничіших позах: ті стояли з мушкетами на плечі, ті наче цілилися, ті тримали в руках шпаги.

— Браво, Грімо! — похвалив Атос — Це робить честь твоїй фантазії.

— І все-таки, — правив своєї Портос, — я дуже хотів би знати, в чому тут річ.

— Спершу виберемося звідси, — сказав Д'Артаньян, — а потім ти про все дізнаєшся.

— Хвилиночку, панове, хвилиночку! Хай Грімо прибере зі столу.

— Ого! — вигукнув Араміс — Чорні й червоні цятки помітно більшають, і я приєднуюсь до Д'Артаньянової думки. Як на мене, нам нема чого гаяти час. Треба якнайшвидше вертатися до табору.

— Я теж не проти, — мовив Атос, — щоб відступити. Ми билися об заклад, що пробудемо тут одну годину, а протрималися півтори. Тепер ніхто нам не дорікне. Ходімо, панове, ходімо.

Грімо вже помчав уперед з кошиком і залишками сніданку. Друзі рушили слідом за ним. Та за якусь мить Атос вигукнув:

— Хай йому чорт! Що ж це ми робимо, панове?

— Ти щось забув? — спитав Араміс.

— Прапор! Не можна залишати прапор ворогові, навіть коли це звичайна серветка.

Атос бігом кинувся назад до бастіону, видерся на вежу й зняв прапор.

Ла-рошельці, які вже наблизились на відстань мушкетного пострілу, відкрили шалений вогонь по людині, яка, наче їм на втіху, підставляла себе під кулі.

Проте Атос був ніби заворожений: кулі свистіли навколо, але жодна не зачепила його.

Атос обернувся спиною до захисників міста й помахав прапором, вітаючи захисників табору. У відповідь розляглися голосні вигуки: з одного боку — люта лайка, з другого — гомін захоплення.

За першим залпом пролунав другий. Три кулі, пробивши серветку, перетворили її на справжній прапор. З французького табору лунало:

— Злазьте, злазьте!

Атос зліз униз; товариші, які нетерпляче чекали на нього, зустріли свого друга із щирою радістю.

— Ходімо, Атосе, ходімо! — квапив Д'Артаньян. — Хутчій, хутчій! Тепер, коли нам ясно все, крім того, де дістати грошей, було б непростимою дурницею дозволити себе вбити.

Та Атос не слухав умовлянь своїх товаришів і йшов так само повільно; ті, зрозумівши, що його нічим не переконаєш, мусили рівнятися на його крок.

Грімо зі своїм кошиком значно випередив їх, і кулі вже до нього не долітали.

Раптом друзі почули шалену стрілянину.

— Що таке? — спитав Портос — В кого вони стріляють? Я не чую свисту куль і нікого не бачу.

— Вони стріляють в забитих, поставлених попід стіною, — відповів Атос.

— Але ж ті не можуть їм відповісти.

— Безперечно. Тоді вони подумають, що це якась засідка, й почнуть радитися; потім пошлють парламентера. Коли ж нарешті зрозуміють, що їх обдурили, вони в нас уже не поцілять. Тож нам нема чого квапитися й наживати собі кольки в боці.

— О, тепер мені все ясно! — в захваті вигукнув Портос.

— Нарешті! — сказав Атос, знизуючи плечима.

Французи, побачивши, що друзі повертаються неквапним кроком до табору, зустріли їх радісними вигуками.

Знову гримнули постріли, але тепер кулі розплющувалися об придорожні камені навколо наших героїв і зловісно свистіли їм повз вуха. Певно, ла-рошельці заволоділи бастіоном.

— На диво невправні стрільці, — мовив Атос — Скількох ми поклали? Дванадцятьох?

— Якщо не п'ятнадцятьох.

— А скількох задавили?

— Ще вісьмох чи десятьох.

— А в нас — жодної подряпини? Ні, стривайте! Що це у вас на руці, Д'Артаньяне? Чи не кров часом? — Нічого, дрібниця, — відповів Д'Артаньян.

— Сліпа куля?

— Навіть і не куля.

— Що ж тоді?

Ми вже казали, що Атос любив Д'Артаньяна, як рідного сина; цей суворий мушкетер мав до юнака майже батьківське почуття.

— Подряпина, — сказав Д'Артаньян. — Я прищемив пальця в кладці стіни й подряпався каменем персня.

— От що значить носити діаманти, шановний добродію! — зневажливо мовив Атос.

— Оце так! — вигукнув Портос — У нас є діамант, а ми, хай йому грець, нарікаємо, що сидимо без грошей?

— Ай справді! — підхопив Араміс.

— Молодець, Портосе; ось коли тобі сяйнула справді щаслива думка.

— Авжеж, — сказав Портос, запишавшися од похвали Атоса, — якщо є діамант, то його можна продати.

— Але це подарунок королеви, — заперечив Д'Артаньян.

— Тим більше підстав пустити його в діло, — відповів Атос — Те, що подарунок королеви врятує пана Бекінгема, її коханого, буде якнайсправедливіше; те, що він врятує нас, її друзів, буде якнайдоброчесніше. Отже, ми конче мусимо продати діамант. Що думає про це пан абат? Я не питаю Портосової думки — вона нам відома.

— Я гадаю так, — сказав Араміс, зашарівшися. — Раз цей перстень — не подарунок коханої жінки, тобто не запорука кохання, — то Д'Артаньян має право продати його.

— Мій любий друже, вашими устами промовляє свята істина. Отже, на вашу думку?..

— Нам слід продати діамант, — відповів Араміс.

— Гаразд! — весело вигукнув Д'Артаньян. — Продамо діамант, і не варто більше говорити про це.

Стрілянина тривала, але наші друзі були вже на відстані, недосяжній для пострілів, і ла-рошельці ціляли в них тільки для годиться.

— Слово честі, ця думка сяйнула Портосові дуже вчасно; от ми вже й прийшли. Панове, жодного слова про цю справу! На нас дивляться, до нас ідуть і зараз влаштують урочисту зустріч.

Справді, як ми вже казали, весь табір був збурений до краю; понад дві тисячі чоловік були, наче під час спектаклю, свідками сміливої витівки чотирьох друзів, яка