Олександр Дюма - Три мушкетери

це їх не зупинило: вони скочили до рову, щоб звідти вдертися в пролом.

— Ну, друзі, — сказав Атос, — покінчимо з ними одним ударом. До стіни! До стіни!

Четверо друзів разом з Грімо, який допомагав їм, мушкетами заходилися підважувати величезний уламок стіни. За хвилину він нахилився, ніби під подувом вітру, і, зірвавшись зі своєї опори, з оглушливим гуркотом упав у рів. Розлігся жахливий зойк, хмара пилу знялася до неба — і все було скінчено.

— Здається, ми знищили їх усіх до одного, — мовив Атос.

— Слово честі, так воно і є, — сказав Д'Артаньян.

— Ні, — заперечив Портос, — он двоє чи троє тікають, зовсім покалічені.

І справді, кілька нещасних людей, перемазаних землею і кров'ю, тікало по ходу сполучення до міста. Тільки вони залишилися від загону.

Атос глянув на годинник.

— Панове, — сказав він, — минула рівно година, як ми прийшли сюди; отже, ми виграли заклад. Але граймо вже до кінця! До того ж, Д'Артаньян не встиг розповісти, що йому спало на думку.

І мушкетер спокійнісінько собі сів.

— Що мені спало на думку? — перепитав Д'Артаньян.

— Авжеж, ви сказали, що вам сяйнула одна думка, — відповів Атос.

— А-а, так, — згадав Д'Артаньян. — Ось що мені сяйнуло. Я знову поїду до Англії й розшукаю герцога Бекінгема.

— Ви цього не зробите, Д'Артаньяне, — холодно мовив Атос.

— Чому? Хіба я вже раз не зробив цього?

— Так; але тоді не було війни. Тоді Бекінгем був нашим союзником, а не ворогом. Те, що ви хочете зробити зараз, можна буде розцінити як зраду.

Д'Артаньянові цей доказ здався переконливим; він не знайшов, що заперечити.

— Я теж щось надумав, — сказав Портос.

— Послухаємо, що надумав Портос! — озвався Араміс.

— Я попрошу в пана де Тревіля відпустку з якогось приводу. Привід ви мені підкажете: у мене бракує хисту, щоб вигадати його. Міледі не знає мене; я розшукаю її, не викликаючи підозри, а вже коли знайду цю кралю, то задушу її.

— Ну, — сказав Атос, — я не проти, щоб пристати на Портосову пропозицію.

— Панове, як можна! — заперечив Араміс — Убити жінку! Стривайте, ось мені таки сяйнула ідея!

— Кажіть, Арамісе! — мовив Атос, який завжди ставився з повагою до молодого мушкетера.

— Треба попередити королеву.

— Ай справді, треба! — вигукнули в один голос Портос і Д'Артаньян.

І Д'Артаньян додав:

— По-моєму, ви знайшли правильний спосіб.

— Попередити королеву! — повторив Атос — Але як це зробити? Хіба у нас є зв'язки при дворі? Хіба ми можемо послати когось до Парижа, щоб про це одразу не дізнався весь табір? Звідси до Парижа сто сорок льє; ваш лист не встигне дійти до Анжера, а ми вже всі сидітимемо у в'язниці.

— Щодо того, як надійно передати листа її величності, — сказав Араміс, зашарівшись, — то я беру це на себе; я знаю в Турі одну спритну особу…

Араміс замовк, побачивши, що Атос усміхнувся.

— От тобі й маєш! Ви проти цієї пропозиції, Атосе? — спитав Д'Артаньян.

— Я її не відхиляю взагалі, — відповів Атос — Я лише хотів сказати Арамісові, що він не може виїхати з табору; що ми маємо право покладатися тільки на самих себе; що через дві години по від'їзді нашого гінця всі капуцини, всі шпигуни, всі кардиналові поплічники знатимуть кожне слово нашого листа напам'ять, і тоді арештують і нас, і вашу спритну особу.

— До того ж, — докинув слово Портос, — королева врятує пана Бекінгема, але навряд чи захоче рятувати нас.

— Панове, — зауважив Д'Артаньян, — Портос має слушність.

— Стривайте! Що це діється в місті? — перебив Атос.

— Б'ють тривогу.

Друзі прислухалися; справді, до них долинув барабанний бій.

— Ось побачите, вони вирядять проти нас цілий полк, — сказав Атос.

— То чи не збираєтесь ви часом виступити проти цілого полку? — спитав Портос.

— Чом би й ні? — відповів мушкетер. — Я б не відмовився виступити й проти цілої армії, якби тільки ми здогадалися взяти з собою на дюжину пляшок більше.

— Слово честі, барабанний бій наближається! — вигукнув Д'Артаньян.

— Хай собі наближається, — сказав Атос — Звідси до міста не менше чверті години ходи — отже, з міста сюди рівно стільки ж. Цього часу більше, ніж досить, щоб дійти якогось рішення. Коли ми підемо звідси, то ніде більше не знайдемо такого зручного місця для розмови. І знаєте, панове, мені саме зараз сяйнула одна чудова думка.

— Кажіть.

— Дозвольте мені спершу віддати Грімо кілька необхідних розпоряджень.

Атос зробив знак своєму слузі підійти.

— Грімо, — сказав він, показуючи на тіла забитих, що лежали біля бастіону, — візьміть цих панів, притуліть їх до стіни, вдягніть їм на голови капелюхи і вкладіть у руки мушкети.

— Оце голова! — вигукнув Д'Артаньян. — Я тебе розумію.

— Ви розумієте? — спитав Портос.

— А ти, Грімо, розумієш? — звернувся Араміс до слуги.

Грімо знаком показав, що розуміє.

— Це все, що нам треба, — вів далі Атос — Тож повернімося до моєї думки.

— Я все-таки хотів би знати, в чому тут річ, — не відступався Портос.

— Це зовсім ні до чого.

— Авжеж, послухаємо Атоса, — сказали разом Д'Артаньян і Араміс.

— Ця міледі, ця жінка, це мерзенне створіння, цей демон має, як ви, Д'Артаньяне, здається, мені говорили, дівера.

— Так, і я його добре знаю. Як на мене, він не дуже любить свою невістку.

— Це не так уже й погано, — зауважив Атос — Коли б він її ненавидів, було б іще краще.

— В такому разі обставини цілком відповідають вашим бажанням.

— Одначе, — знову озвався Портос, — я хотів би знати, навіщо Грімо притуляє до стіни забитих…

— Замовкни, Портосе! — урвав його Араміс.

— Як звати її дівера?

— Лорд Вінтер.

— Де він тепер?

— Коли почалася війна, він одразу ж поїхав до Лондона.

— Чудово! Саме така людина нам і потрібна, — вів далі Атос — Ми повідомимо його заздалегідь, що його невістка хоче когось убити, й попросимо не спускати її з ока. В Лондоні, я гадаю, є який-небудь благодійний заклад на зразок притулку святої Магдалини[206]або обителі розкаяних грішниць. Лорд Вінтер накаже помістити туди міледі, і ми будемо спокійні.

— Еге ж, — мовив Д'Артаньян, — поки вона звідти не втече.

— Ну, ви вже й справді надто багато хочете, Д'Артаньяне, — заперечив Атос — Я сказав усе, що тільки міг