Мирослава Горностаєва - Астальдо

князем Дор-Ломіну. Однак, нині, я мушу відправити тебе до родичів Нандор, в Доріат, щоб запобігти оцим сутичкам, які… Ти стаєш, синку, зверхнім і лютим, наче тебе виховував не я, а хтось з Шаленої Трійці Феанаріонів.

— Аtarinya, — прошепотів юнак, — мій аtarinya… Живіть вічно — мені не потрібен Дор-Ломін. Одружіться з чорнявою гордою Нолде, нехай вона народить вам синьоокого сина… Я буду його охоронцем, захисником, щитом… Тільки проженіть геть цю Телере, негідну вашого погляду. Вона ж трохи не вбила вас…

— Те, що нас не вбиває — робить сильнішими, — всміхнувся Фіндекано.

— О, так говорить Високий, говорить з тим усміхом, з яким, певне, дивився Морготу в лице. Але я не бачу зв’язку між певною дівою, і цими словами…

— Я став сильнішим, yonnі, переживши чорну тугу. А тепер я вчусь пробачати — і ніяк не можу навчитися. Однак — носити в серці зненависть зле… Ти маєш це зрозуміти, Анте Доронінгу…

— Я ненавиджу орків — це теж зле?

- Їх не треба ненавидіти — це лише злощасні тварини, з яких Мелькор поробив потвор. Їх треба знищувати, холоднокровно і безжально, бо помогти їм знову стати тим, чим вони були до чорного чародійства, ми не в змозі. І тим більше — не можна ненавидіти своїх, тих, хто оступився, або помилився. Я бо теж колись помилився — і ця помилка стала моїм прокляттям.

Ант відвернув голову. Тоді спитав стиха:

— Коли накажете збиратись, мій батьку і князю?

— Куди збиратись, yonni?

— До Доріату…

— О, ти хочеш їхати, отже не зрозумів мене.

— Я зрозумів, я винен, і маю понести покарання. Найбільшим покаранням для мене є розлука з вами.

— Хіба я служу Морготу, що маю спричиняти біль? Ти зрозумів мене, а отже примиришся з cano Еріен.

— Ви все ще кохаєте її, аtarinya…

— Ти сказав…

Ант зітхнув.

— Я, — вимовив, — віднині берегтиму Еріен Ненаратіоні як рідну сестру. Якщо тільки вона може дати вам щастя, то вона є дорогоцінністю для Анта. Але вона все одно — лиха.

— Ти все таки ще дитя, Анте, — мовив Фіндекано лагідно, — і я люблю тебе, мій срібноволосий сину.

Він пішов зі шпиталю, так і не зазирнувши за ширму. Але чомусь тихий усміх повернувся на задумливе личко cano Еріен.

Примирити закоханих намагалося все військо. Алмареа зі своєю нареченою затіяли цілу змову з метою зоставити князя Дор-Ломіну наодинці з cano третього загону. Змова не вдалася, а Фіндекано зрозумів, що час повертатися додому.

Він уже називав домом Ломіон з його садом і замком з сірого каменю. Віньямар продовжував заселятись рибалками-Телері, пояс сторожових веж протягнувся побережжям до самої затоки Дренгіст, залога залишалася у надійних руках — з Ейтель-Сіріону прибув давній приятель Еркассе, котрий став зразковим воїном. Саме його князь Нолофінве призначив начільником оборони Віньямару.

Прощальна учта затягнулася, за звичаєм Ельдар, до ранку. Еріен сиділа поміж Ейтелем та Кельвоном, неуважно слухаючи їхні вірші, присвячені морю. Фіндекано, вже проспівавши не одну пісню, переглядав листи, котрі привіз Еркассе.

Лист від батька з Ейтель-Сіріону… А це ті, що Еркассе забрав в Дор-Ломіні… З Нарготронду — Фінарато знову запрошує погостювати… З Мінас-Тіріту — Артаресто нарешті одружився з панною Сілітіель і навіки став Ородретом. З Дортоніону — Айканаро оповідає про чергову вилазку в степ… З Гімрінгу…

«Мій соколе, побратим шле тобі вітання… Палантир Ломіону показує мені нині тільки твого начільника оборони. Це гідний усякого пошанівку Ельда, але він не може замінити мені тебе.

Тобі сподобалася пісня? Вона про тебе, мій Астальдо, адже ти завжди зберігаєш спокій посеред буревію, і дивишся просто у вічі небезпеці. Як там, на побережжі? У нас поки що тихо….

Тобі шлють вітання мої злостиві і люті менші братики — Макалауре (вкладаю запис нової мелодії для арфи, який він тобі дарує), Амбаруссар — дар від них очікуватиме на тебе в Ломіоні: чудові вовчі шкури, а одна ведмежа — це вже від мене, Карністіро (я ж говорив, що він виправляється) надсилає тобі кольчугу роботи Наугрім, а Тієлкормо — мисливський ріг власної роботи.

Особливі вітання тобі від Тьєлпе — хлопчина цікавиться, як працює перстеник… О, ці мені персні Келебрімбора — якби у мене було дві руки, я б носив їх на кожному пальці, віриш? Перстень з золотою трояндою є корисним особливо — він збільшує силу удару меча, і не тільки… Щось воно виросте з цього онука Феанаро — аби тільки не пострах Середзем’я, як з його батечка.

Збираюся навідати Куруфінве — своїм треба вибачати. Бідолаха і досі сидить в тій дальній твердині. Я вже пересердився на нього — все ж таки я люблю братика Атарінке за золоті руки і за те, що він схожий на батька з обличчя.

Я чув від певних осіб, що ти примирився зі своєю Телере, і вона перебралася до тебе у Віньямар… Я щасливий — ти зміг не тільки пережити розрив, але і привабити панну знову до себе. Всі доріатські витончені Синдар тобі заздритимуть — вони на подібне не здатні.

Еріен мені дуже подобається, тримайся її, друже. І винагороди мене ще одним небожем, доки ми живемо в мирі, оберігаючи порубіжжя.

Як тобі мій почерк? Я вдосконалююся… А ти вправляєшся з мечем щодня?

Панні Еріен — привіт і братній поцілунок. Сподіваюся, вона вже перестала вважати мене рудим втіленням лихої сили. Скажи панні, що Майтімо Руссандол, найзловісніший з поміж Сімки Феанаріонів, таки намалював її портрет у вінку з пізніх квітів, і цей портрет нині теж у Ломіоні. Їй пощастило, що я його не спалив, коли вона тебе покинула — пожалів власної праці.

Майтімо (Маедрос) Феанаріон

Астальдо ніби в яві почув побратимів голос — співучий і насмішкуватий, з ледве чутною тріщинкою… Йому завжди було трохи сумно чути цей голос — як буває сумно дивитись на прекрасну вазу, колись безжально розбиту, а нині склеєну докупи…

Чи варто намагатись відновити стосунки? Чи не будуть вони схожими на оту розбиту вазу?

«Тебе послухати, оtorno, так мені і жити не варто опісля всіх моїх нещасть, — неначе вимовив Майтімо десь поруч, — але ж я хочу жити… До болю хочу — навіть в цьому понівеченому hrоа. Невже ти не можеш пробачити діві її помилку, адже мені ти пробачив навіть зраду…»

Фіндекано підвівся, акуратно склав листи і мовив до Еріен:

— Третій cano, підійдіть будь ласка…

Він звертався до неї, як звертався весь час її перебування у Віньямарі. Неначе до напівзнайомого воїна.

Еріен кивнула своїм землякам і