Кейт Мосс - Гробниця

іншою. Через запах полірувального засобу з бджолиним воском та свіжі квіти на стойці бару важко було викликати в пам’яті смак учорашніх вина й коктейлю.

— Дякую, — сказав Хол, коли офіціантка поставила перед ними тацю з кавою.

Коли він розливав її по філіжанах, запала нетривала тиша. Доктор О’Доннел узяла каву без молока. Коли вона розколочувала ложечкою цукор, Мередіт помітила на її зап’ястях ті самі червоні шрами, що й тоді, у Рен-ле-Бені. «Дивно, — подумала вона, — звідки вони в неї взялися?»

— Перш аніж ми почнемо розмову, — сказав Хол, — я хотів би подякувати вам за те, що ви погодились зустрітися зі мною.

Мередіт із полегкістю відзначила, що голос Хола був спокійний, урівноважений та діловий.

— Я знала вашого батька. Він був добрим чоловіком, моїм приятелем. Проте мушу сказати вам, що в мене дійсно немає для вас нічого нового. Я вже все розповіла.

— Розумію, — відповів Хол, — та я буду дуже вдячний вам, якщо ви просто ще раз пригадаєте, як це сталось — і все. Я розумію, що нещасний випадок трапився понад місяць тому, але дещо стосовно слідства мене не влаштовує. І тому я сподіваюся, що ви зможете трохи розповісти мені про те, що насправді трапилось тієї ночі. Наскільки я пам’ятаю, ви сказали поліції, начебто щось чули?

Шейла швидко глянула на Мередіт, потім на Хола й відвернулася.

— Вони й досі стверджують, що Сеймур злетів з дороги тому, що був п’яний?

— Саме з цим я ніяк не можу погодитись. Мені просто в голові не вкладається, що татко міг таке утнути.

О’Доннел висмикнула нитку зі своїх брюк. Мередіт побачила, що жінка дуже нервує.

— А як ви познайомилися з батьком Хола? — спитала вона, намагаючись допомогти їй відчути себе впевненіше й розкутіше.

Хол здивувався, що Мередіт його перебила, однак вона злегка похитала головою — мовляв, дай тепер я спробую.

Доктор О’Доннел посміхнулась. Усмішка цілковито змінила її обличчя, і Мередіт помітила, якою привабливою була б ця жінка, якби життя було до неї ласкавішим.

— Того вечора на площі ви спитали мене, що таке bien-aime.

— Так, дійсно питала.

— Так ось, Сеймур був саме такою людиною. Він усім подобався, і його всі любили. І всі поважали, хоча й не дуже добре його знали. Він завжди був чемний, увічливий з офіціантами, з крамарями, до всіх ставився з повагою, на відміну від…. — Вона раптом замовкла. Мередіт і Хол обмінялися поглядами й обоє подумали те саме: Шейла порівнювала Сеймура з Джуліаном Лоуренсом. — Звісно, він мало тут бував, — похапцем додала вона, — але я познайомилася з ним, коли… — Жінка замовкла й стала нервово смикати ґудзика на своїй курточці.

— Так? — заохотила її Мередіт. — Ви познайомилися з ним, коли…

Доктор О’Доннел зітхнула.

— Два роки тому мені довелося… мені велося дуже скрутно. Я працювала на археологічних розкопках недалеко звідси, у горах Сабарте, і потрапила в одну неприємну історію. Припустилася купи помилок. — Вона на мить замовкла. — Коротше кажучи, відтоді мої справи пішли кепсько. Міцним здоров’ям я не вирізняюся, тому здатна працювати лише кілька годин на тиждень — оцінювачкою в одному агентстві в Куїзі. — Шейла знову зробила паузу. — Уже півтора року, як я живу в Рен-ле-Бені. У мене є подруга Еліс, котра мешкає з чоловіком і донькою неподалік, у селі Лос-Серес, тому цілком логічно, що я, зрештою, осіла саме тут.

Мередіт упізнала назву села.

— Лос-Серес — це там, де жив місцевий письменник Одрік Беяр?

Хол здивовано підняв брови.

— Я вже читала його книгу. У себе в номері. Мабуть, її придбав на дешевому розпродажу твій батько.

Хол осміхнувся, явно задоволений, що вона запам’ятала його розповідь.

— Теж достойна людина, — сказала Шейла. — Моя подруга Еліс добре його знала. — Очі її стали печальними. — Я теж була з ним знайома.

З виразу обличчя Хола Мередіт помітила, що йому щось спало на думку, проте він нічого не сказав.

— Річ у тім, що в мене були проблеми. Я забагато пила. — О’Доннел обернулася до Хола. — 3 вашим батьком я познайомилась у барі. У Куїзі. Я втомилась, і, мабуть, надміру випила. Ми розговорилися. Він був такий добрий; трохи стурбувався через мій стан. Став наполягати, що відвезе мене додому до Рен-ле-Бена. Без усяких потаємних думок, просто так. А наступного ранку він несподівано заявився й відвіз мене до Куїзи, щоб я забрала зі стоянки свою машину. — Шейла помовчала. — Ніколи більше він не згадував про той випадок, проте відтоді завжди навідувався до мене щоразу, коли приїздив сюди з Англії.

Хол кивнув.

— Тож ви впевнені, що він не сів би за кермо, якби відчував, ідо не в змозі керувати автомобілем?

Шейла знизала плечима.

— Я не можу твердити на всі сто відсотків, але такого я собі не уявляю.

Мередіт подумала, ідо вони обоє, либонь, трохи наївні. Чимало людей кажуть одне, а чинять інше, та все одно — повага та щире захоплення Шейли батьком Хола справили на неї сильне враження.

— У поліції Холу сказали, що вам здалося, наче ви чули, як стався цей нещасний випадок, але тільки вранці збагнули, що насправді трапилося. Це правда? — тихо й лагідно спитала Мередіт.

Тремтячою рукою Шейла піднесла до рота філіжанку з кавою, зробила два ковтки й із легеньким брязкотом поставила чашку на блюдце.

— Якщо чесно, то я не зовсім упевнена, що саме чула. Якщо це взагалі мало якийсь стосунок до аварії.

— Кажіть.

— Ну, це не було вищання гальм або шин, як зазвичай буває, коли на високій швидкості проходять поворот; скоріше, то був просто якийсь гуркіт. — Шейла помовчала. — Я саме слухала «Щільне повітря» Джона Мартіна. Це досить насичена композиція, і тому я почула той звук тільки через те, що він припав якраз на паузу між нею та наступною піснею.

— Коли це сталося?

— Близько першої ночі. Я підвелася, визирнула у вікно, але нічого не побачила. Було темно й зовсім тихо. Тому я вирішила, що то просто повз мій будинок проїхало якесь авто. І тільки вранці, побачивши швидку допомогу й поліцію біля річки, я здогадалася, що сталось.

З обличчя Хола було видно, що він не зовсім тямить, про що йдеться, проте Мередіт збагнула відразу ж.

— Стривайте, — сказала вона. — З’ясуймо це. Наскільки я зрозуміла, ви визирнули у вікно й не побачили світла фар, слушно?

Шейла кивнула.

— І ви сказали про це поліції?

Хол поглянув на доктора О’Доннел, потім на Мередіт.

— Не розумію, яке це має значення.

— Може, й жодного, — швидко погодилась Мередіт. — Проте однаково дивно. Навіть якщо припустити,