Кейт Мосс - Гробниця

що вони викажуть їй свої таємниці. Розклавши їх перед собою, вона спробувала розслабитись і вивільнити свою фантазію та думки. Жінка пригадала розмову з Холом по дорозі до Рен-ле-Шато, коли вона розповідала йому, як стародавні вестготи ховали своїх царів і шляхту разом з їхніми скарбами в потаємних гробницях, а не на цвинтарях. Як вони тимчасово змінювали русло річки, щоб побудувати під ним погребальну камеру.

Якщо оригінальна колода пережила пожежу, бувши схованою на території Домен де ля Кад, то яке місце може бути безпечнішим за древню вестготську усипальницю? Згідно зі свідченнями Беяра, ця гробниця була збудована в той-таки вестготський період. Якщо колись тут текла річка, то це було б ідеальною схованкою. Видимою, але зовсім неприступною.

Нарешті сонце прорвало покривало хмар.

Мередіт позіхнула. Від недосипання їй паморочилась голова, проте водночас у неї грала кров від надміру адреналіну. Вона зиркнула на годинник. Хол сказав, що доктор О’Доннел прийде о десятій, тож до зустрічі лишалася ще година.

Задосить часу для задуманого.

Хол стояв у власній спальні в службовій частині готелю, міркуючи про Мередіт.

Він приспав її після того кошмару, що їй наснився, а потім йому самому розхотілося спати. Не бажаючи вмикати світло й турбувати жінку, він зрештою вирішив потихеньку вислизнути з номера та принагідно ще раз переглянути свої записи перед зустріччю з Шейлою О’Доннел. Хол волів ретельно підготуватись до зустрічі.

Хол глянув на годинник. Дев’ята. Іще годину чекати, перш аніж він знову побачить Мередіт.

Його вікна на горішньому поверсі виходили на південь і схід, надаючи змогу безперешкодно бачити галявини й озеро, а також кухню та службові приміщення в боковій частині будинку. Хол побачив, як один із прибиральників викинув у сміттєвий бак чорний пластиковий пакунок зі сміттям. Іще один стояв, зіщулившись від холоду, та палив цигарку. Дим маленькими хмарками розчинявся в ранковому повітрі.

Хол сів на підвіконня, потім пішов був у кімнату випити води, але передумав. Він нервував і не знаходив собі місця. Він знав, що не слід покладати великі надії на те, що йому розповість О’Доннел, проте все одно його цікавила будь-яка інформація про ту ніч, коли загинув батько. Можливо, ця жінка пригадає щось таке, що нарешті змусить поліцію перекваліфікувати справу як смерть за підозрілих обставин, а не як дорожню пригоду з фатальним наслідком.

Хол пробігся пальцями по волоссю.

Його думки мимоволі знов повернулися до Мередіт. Хлопець усміхнувся. Може, коли все це скінчиться, вона буде не проти, якщо він приїде до неї в гості до Сполучених Штатів. Він спинив себе. Хіба ж не сміховинно думати про таке після лише двох днів знайомства? Утім, він був певен, що ні, не сміховинно. Бо вже давно ніхто з дівчат йому не подобався так, як Мередіт. Дуже давно.

А що його тримає? Роботи в нього нема, у Лондоні — порожня квартира. Тож він запросто може поїхати хоч в Америку, хоч деінде. Куди йому, в біса, заманеться. Гроші в нього будуть. Хол знав, що дядько збирається викупити його частку бізнесу.

Звісно, якщо Мередіт захоче його там бачити.

Хол стояв біля високого вікна, спостерігаючи, як готель прокидається до життя. Він потягнувся й позіхнув. На під’їзній алеї показався автомобіль. З нього вийшла висока струнка жінка з коротко стриженим волоссям і нерішуче піднялася сходами.

За кілька хвилин на його столику задзвонив телефон. То була реєстраторка Елоїза, котра повідомила Хола, що приїхала гостя, на яку він чекав.

— Невже? Вона ж прибула на цілу годину раніше.

— Тож попрохати її, щоб зачекала? — спитала Елоїза.

Хол завагався.

— Та ні, не треба. Усе гаразд. Я зараз спушуся.

Стягнувши зі спинки крісла куртку, він побіг униз вузькими службовими сходами. Унизу він зупинився, витяг із кишені телефон і набрав готельний номер.

Мередіт одягла голубі джинси, натягнула коричневий светр Хола поверх футболки з довгими рукавами, взула черевики.

Пригадавши, що надворі й досі холодно, вона прихопила шерстяні рукавички, джинсову куртку та шарф. Її рука вже торкнулася дверної ручки, коли на тумбочці задзвонив телефон. Вона кинулась до нього та взяла слухавку.

— А, привіт, — відповіла вона радісно, почувши голос Хола.

Проте його тон був діловий і серйозний.

— Вона вже тут.

РОЗДІЛ 85

— Хто — вона? Леоні? — різко перепитала Мередіт, і досі перебуваючи в полоні власних думок.

— Хто? Ні. Доктор О’Доннел. Вона вже тут. Я зараз коло реєстратури. Ти можеш до нас підійти?

Мередіт зиркнула на озеро, зрозумівши, що експедицію доведеться відкласти на якийсь час.

— Звісно, — зітхнула вона. — Зараз буду.

Мередіт постягувала з себе додатковий одяг, що мав би захистити від холоду, светр Хола замінила на власний, із вирізом, зачесалась і швидко вийшла з кімнати. Зупинившись на горішній площадці сходів, вона глянула на вестибюль з його підлогою-шахівницею. Там стояв Хол, розмовляючи з високою темноволосою жінкою, котру вона вже десь неначе бачила. Трохи попорпавшись у пам’яті, Мередіт пригадала. Це саме та жінка, котра стояла й курила, прихилившись до стіни на Пляс де Дьо Рен того вечора, коли вона приїхала до Рен-ле-Бена.

— Отакої, — пробурмотіла Мередіт сама до себе.

Щойно Хол побачив її, його обличчя осяяла радість.

— Привіт, — сказала Мередіт, цьомкнувши Хола в щоку й подаючи руку доктору О’Доннел. — Мене звати Мередіт. Вибачте, що змусила вас чекати.

Жінка примружила очі, силкуючись пригадати, де ж вона бачила цю Мередіт раніше.

— Ми перекинулись кількома словами того вечора, коли був похорон, — сказала Мередіт, допомагаючи їй. — Пам’ятаєте, біля піцерії, на площі?

— Невже? Ага, дійсно, — сказала О’Доннел, і напруження на її обличчі змінилося полегкістю.

— Я замовлю нам каву в барі, — сказав Хол, ідучи попереду. — Там буде досить тихо, щоб поговорити.

Жінки пішли слідом, і Мередіт із ввічливості заговорила до старшої жінки, щоб порушити ніякову тишу. Вона спитала в неї, чи довго та живе в Рен-ле-Бені, що привело її до цього куточку Франції, чим заробляє на життя тощо. Звичайні запитання, які ставлять у таких ситуаціях.

Шейла О’Доннел відповідала невимушено, проте за цією невимушеністю відчувалася прихована нервозність. Вона була дуже худою. Її очі постійно рухались, і вона час від часу потирала кінчики пальців об великий палець. Мередіт дала їй не більше тридцяти з гаком, але доктор О’Доннел мала зморшкувату шкіру людини, старшої за віком. Мередіт почала здогадуватися, чому поліція не палала бажанням серйозно ставитись до її свідчень про нічну катастрофу.

Вони обрали той самий закуток, де минулого вечора сиділи з дядьком Хола. Удень атмосфера там була зовсім