Айн Ренд - Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або

що несло її цим курсом. Те, що інші начебто відчували, дивлячись на зорі — зорі, безпечно віддалені на мільйони років, які не вимагали жодних вчинків і своїм служінням підтверджували марноту всього земного, — вона відчувала, дивлячись на електричні лампи, що освітлювали вулиці міста. Саме ця земля внизу і була висотою, якої вона хотіла досягти, і Даґні дивувалася, як її можна було втратити; хто перетворив її на ядро ув’язненого, яке вона приречена тягати по багнюці; хто перетворив обіцяну велич на видіння, якого ніколи не досягти. Але місто щезло і треба було дивитися вперед, на гори Колорадо, що виринали на її шляху.

На панелі інструментів маленька стрілка показувала, що літак піднімається вгору.

Шум двигуна, що пульсував у металевому корпусі навколо неї, тремтіння штурвалу під її долонями, неначе робота серця, напруженого в неймовірному зусиллі, розповідали Даґні про ту силу, яка несла її понад вершинами. Тепер земля нагадувала спотворену скульптуру, що погойдувалася з боку в бік, оболонку, що обстрілювала літак раптовими спалахами. Вона дивилася на них, як на зазубрені чорні борозни, спушені в молочному зоряному безмежжі просто на її шляху; вони ставали дедалі ширші. Її розум злився з її тілом, а тіло стало одним цілим із літаком; вона боролася з невидимою помпою, що тягнула її вниз, боролася з раптовими поривами вітру, що розгойдували землю. Здавалося, ще трохи — і земля зіллється з небом, затягнувши за собою половину гір. Це було схоже на боротьбу з крижаним океаном, де зіткнення з однією хвилею може виявитися фатальним.

Можна було перевести подих, коли гори опускалися вниз і літак пролітав над застеленими туманом долинами. Потім туман піднімався вгору, поглинаючи землю, і Даґні немовби зависала у просторі, залишаючись нерухомою, сам-на-сам зі звуком двигуна.

Але їй і не потрібно було дивитися на землю. Панель інструментів була тепер її органом зору. Це був об’єднаний зір найкращих умів, здатних керувати її польотом. «Їхній сконденсований зір, — думала вона, — запропоновано мені, а від мене вимагається лише вміння читати ці підказки. Яким чином їм заплатили за це — тим, хто дарує зір? Від сконденсованого молока до сконденсованої музики та сконденсованого зору точних інструментів. Яке багатство вони подарували світові і що вони здобули натомість?»

Де вони тепер? Де тепер Двайт Сандерс? Де винахідник її двигуна?

Туман піднімався все вище, і несподівано Даґні побачила у просвітку над горами вогняну пляму. Це було не електричне світло, а самотнє полум’я в темряві землі. Даґні зрозуміла, куди вона прилетіла, — впізнала це полум’я. Це був Смолоскип Ваятта.

Даґні наближалася до своєї мети. Десь за її плечима, на північному сході, височіли скелі, пронизані тунелем «Таґґарт Трансконтиненталь». Гори плавно переходили в дедалі більш однорідний ґрунт штату Юта. Вона спрямувала літак нижче над землею.

Зорі зникали, небеса ставали темніші, але серед басаманів хмар на сході з’явилися вузькі щілинки: спочатку — як нитки, потім — як слабкі лінії, згодом — як прямі смуги, які ще не були рожеві, але вже й не сині. Це було майбутнє світло, перші ознаки близького світанку. Вони з’являлися та зникали, поволі стаючи чистішими, залишаючи небо темнішим, потім розширюючись, неначе обіцянка, яка відчайдушно прагне бути виконаною. У голові Даґні зазвучала музика, яку вона нечасто згадувала: не «П’ятий концерт» Гейлі, а четвертий, плач важкої битви з могутніми акордами головної теми — далекого видіння, що його реально досягнути.

Вона побачила аеродром Афтона за кілька миль; спочатку — як вмістилище іскор, а потім — як яскравий спалах білих променів. Він був освітлений для літака, який готувався до злету, і вона мусила почекати з приземленням. Кружляючи в темряві над полем, вона побачила срібне тіло літака, що злітав, наче фенікс із білого полум’я; по прямій лінії, що залишала в небі зникомий світляний слід, він повернув на схід.

Потім Даґні спрямувала свій літак по вже второваному шляху і опинилася в освітленій вирві проміння. Вона побачила бетонну смугу, що летить їй в обличчя, відчула поштовх коліс, що вчасно збавляли хід літака; потім смуга руху скоротилася і літальний апарат, немовби перетворившись на автомобіль, плавно покотився посадковою смугою.

Це був невеличкий приватний аеродром, що обслуговував нечисленні рейси індустріальних концернів, які ще залишалися в Афтоні. Вона побачила самотнього чергового, який біжить до неї. Літак зупинився і вона зістрибнула на землю. Години польоту випаровувалися з її свідомості нетерплячим очікуванням того, що станеться за кілька хвилин.

— Чи можна тут знайти машину, яка терміново відвезла б мене у Технологічний інститут? — запитала вона.

Черговий спантеличено подивився на неї.

— Навіщо? Думаю, так. Але… навіщо? Там нікого немає.

— Там містер Квентін Деніелс.

Черговий повільно похитав головою, а потім різко підняв палець, показуючи у східному напрямку на літак у небі, слід якого повільно розчинявся.

— Містер Деніелс зараз там.

— Що?

— Він щойно вилетів.

— Вилетів? Навіщо?

— Він вилетів разом із чоловіком, який прибув по нього дві-три години тому.

— Що то за чоловік?

— Я не знаю, ніколи раніше його не бачив. Але, Господи, який же у нього прекрасний літак!

Даґні знову опинилася за штурвалом, машина розігналася по злітній смузі й піднялась у небо. Її літак був наче куля, націлена на два вогники — червоний і зелений, — що мерехтіли, зникаючи, на сході. А вона весь час повторювала:

— О, ні, вони не втечуть! Не втечуть! Не втечуть!

Раз і назавжди, — думала Даґні, стискаючи штурвал, немовби це був ворог, якому не можна було дати втекти. Її слова вибухали у свідомості, залишаючи за собою вогняний слід. Раз і назавжди… Зустрітися з ворогом сам-на-сам… Довідатися, хто він і куди ховається. Двигун… Він не забере двигун у темряву нелюдської невідомості… Цього разу він не втече…

На сході з’являлася смужка світла. Здавалося, вона народжується з землі, немов довго тамоване дихання, яке виходить на свободу. Високо в небі літак незнайомця був єдиною плямою, що змінювала колір і спалахувала тут і там, як вістря вагадла, що гойдається в темряві, відмірюючи час.

Крива польоту наближала цей проблиск до краю землі, а Даґні нарощувала швидкість, намагаючись не втратити його з поля зору, не дати йому злитися з горизонтом і зникнути. Світло струменіло в небеса, немовби вирване з землі літаком незнайомця. Літальний апарат прямував на південний схід, і вона мчала слідом за ним назустріч світанку.

Небеса кольору прозоро-зеленого льоду перетворювалися на бліде золото, і це золото накрило озеро під тонкою плівкою рожевого скла. Колір того забутого ранку — це перше, що вона побачила на землі.