Кен Фоллетт - Ніколи, Кен Фоллетт

Полін це не сподобалося.

— Або ж ми зробимо, щоб цього не сталося, — мовила вона.

— Як, пані президентко?

— Пропоную перемир’я. — На тому кінці дроту не відповіли. Щоб заповнити тишу, Полін сказала: — Наш державний секретар і міністр закордонних справ Китаю за кілька годин будуть на Шрі-Ланці, де зустрінуться з вашим урядником та його північнокорейським колегою. Найперше вони узгодять припинення вогню, а вже після того перейдуть до мирного врегулювання.

Президентка Но сказала:

— Якщо припинити вогонь зараз, Верховний керівник втримається при владі й матиме залишки зброї, тож і надалі становитиме загрозу для нас.

Звісно, це була правда. Полін мовила:

— Однак нічого не домогтися, продовжуючи кровопролиття.

Відповідь її шокувала:

— Не можу погодитися з вами.

Полін спохмурніла. Такого опору вона не очікувала. Що хотіла сказати цим Но?

— Ви розбили Північну Корею, — сказала вона. — Чого вам ще треба?

— Верховний керівник розв’язав цю війну, — відповіла Но, — але я її закінчу.

«О боже, — подумала Полін. — Вона хоче беззастережної капітуляції». Уголос же сказала:

— Припинення вогню — перший крок до завершення війни.

— Це унікальна нагода звільнити від кривавої тиранії співвітчизників із Півночі.

Серце Полін впало в п’яти. Верховний керівник і справді був кривавим тираном, але в президентки Но не стане потужностей скинути його всупереч бажанню Китаю.

— Який у вас план?

— Повне знищення північнокорейської армії та новий, неагресивний режим у Пхеньяні.

— Ми говоримо про окупацію Північної Кореї?

— За необхідності.

Полін навіть не допускала такої думки.

— США не виступатиме на вашому боці.

Відповідь Но приголомшила:

— А нам цього й не потрібно.

Корейські лідери не дозволяли собі таких випадів аж із п’ятдесятих. Якщо внаслідок цієї війни Північ та Південь об’єднаються, Сеулу доведеться мати справу з різким напливом двадцяти п’яти мільйонів голодних людей, незвиклих жити в капіталістичній економіці. Обіцянка возз’єднання принесла Но перемогу на виборах, а її гасло «До моєї смерті», окрім «не ніколи», могло означати й «не тепер». Утім, найбільшою проблемою були не економічні негаразди, а Китай.

Немов прочитавши її думки, Но сказала:

— Якщо ви не втручатиметеся, ми припускаємо, що Китай теж триматиметься осторонь. Скажемо, що розв’язання проблем Кореї — справа її народу, без залучення інших держав.

— Пекін не дасть вам установити в Пхеньяні проамериканський уряд.

— Знаю. Ясна річ, що спільне майбутнє Півночі та Півдня ми будемо обговорювати з союзниками та сусідами. Проте, на нашу думку, настав час Кореї об’єднатися й не бути пішаком у чужій грі.

Полін не вважала це здійсненним. Навіть ціна самої спроби буде занадто висока. Глибоко вдихнула.

— Пані президентко, я поділяю ваші почуття, але боюся, що така пропозиція небезпечна як для самої Кореї, так і світу.

— Я обіцяла возз’єднати країну. Такої нагоди не буде ще найближчі пів століття. Я не увійду в історію як президентка, що змарнувала свій шанс.

«Он воно що», — подумала Полін. Окрім помсти за коханого й дотримання передвиборчої обіцянки, вона переймалася тим, що залишить по собі. Їй уже шістдесят п’ять, тож замислилася про своє місце в історії. Вважає об’єднання Кореї своїм призначенням.

Полін більше не мала чого додати, тож сказала коротко:

— Дякую, пані президентко.

І поклала слухавку.

Оглянула присутніх. Вони всі чули розмову. Промовила:

— Наша стратегія врегулювання корейської кризи провалилася. Північ напала на Південь і зазнала поразки. Тепер Південь готує вторгнення. Моя мирна конференція померла, не встигнувши народитися. Президентка Но запланувала великий поворот у світовій політиці. — Полін замовкла, щоб усі повною мірою усвідомили серйозність її слів. Відтак повернулася до практичних дій: — Білле, вранці проведете прес-конференцію в Білому домі.

Шнайдер не вельми зрадів, але їй потрібно було, щоб це зробила людина у формі.

— Сандіп Чакраборті вам допоможе. — Мало не додала «і триматиме вас за руку, щоб ви не наплели дурниць», але стрималася. — Скажіть, що до нападу ми були готові й відбили його з мінімальними втратами. Дайте більше військових подробиць: кількість випущених ракет, збитих ворожих літаків, загиблих військових і цивільних. Можете повідомити, що цілу ніч я була на зв’язку з президентами Китаю та Південної Кореї. На політичні запитання не відповідайте, кажіть просто, що ситуація ще не до кінця зрозуміла, а ви — людина військова.

— Буде зроблено, мем.

— Якщо пощастить, маємо кілька годин на аналіз. Усі, будь ласка, викличте своїх заступників, а самі відпочиньте, поки Східна Азія спить. Я в душ. Зустрінемося тут увечері, коли в Кореї світатиме.

Полін підвелася, й усі за нею.

Перехопила погляд Ґаса і зрозуміла, що він хоче провести її. Подумала, що недобре давати йому аж такий очевидний привілей, тож просто відвернулася і вийшла.

Повернувшись у Резиденцію, прийняла душ. Хоч і освіжилася, але втоми не зняла. Їй конче треба було поспати, але спершу вона сіла на край ліжка, загорнута в рушник, і подзвонила Піппі спитати, як минають вихідні.

— У заторах ми їхали аж дві години! — мовила Піппа.

— Оце так, — відповіла Полін.

— Зате потім повечеряли й було весело. Уранці ми з Джозефіною їздили верхи.

— Який кінь був у тебе?

— Невеличкий поні Петрушка. Дуже жвавий, але слухняний.

— Пречудово.

— А тоді тато відвіз нас у Міддлбурґ по гарбузові пироги, і вгадай, кого ми там зустріли? Міз Джудд!

Полін відчула холодок у шлунку. Джеррі влаштував побачення з коханкою на День подяки. Отже, Бостон був не одноразовою інтрижкою.

— Отакої, — промовила вона, намагаючись говорити бадьоро, але не стрималася й додала: — Оце так збіг!

Сподівалася, Піппа сарказму не вловить. Донька, схоже, нічого не зрозуміла.

— Виявилося, вона приїхала на канікули до друга, власника винокурні неподалік Міддлбурґа. Тато пішов з нею на каву, а ми з Джо купили пироги. Зараз повертаємося додому, будемо разом із Джо допомагати її мамі начиняти індика.

— Так добре, що вам там весело.

Полін зрозуміла, що промовила це зовсім нерадісно.

Піппа була хоч і юна, але з добре розвинутою жіночою інтуїцією, тому пригнічений тон Полін нагадав їй, що мама аж ніяк не відпочиває. Запитала:

— А що там у Кореї робиться?

— Намагаюся зупинити війну.

— Ого. То вже є чого переживати?

— Залиште турботи мені. Я попереживаю за всіх.

— Хочеш побалакати з татом?

— Якщо він за кермом, не треба.

—