Кен Фоллетт - Ніколи, Кен Фоллетт

із застереженням Ченя. Щойно буде ваш наказ, ми завдамо артилерійських ударів по північнокорейських військових об’єктах. Винищувачі на злітних смугах, готові перехопити бомбардувальники. Утім, на цій стадії ми не відряджатимемо пілотованих літаків у північнокорейський повітряний простір.

— Розгортайте артилерію.

— Слухаюсь, мем.

— Підніміть винищувачі в повітря.

— Слухаюсь, мем.

Увімкнулися нові екрани. Полін побачила пілотів, які бігли до літаків на базі Осан, що за п’ятдесят кілометрів від Сеула. Обвела поглядом кімнату.

— Ваші думки? Північна Корея здатна здолати такі сили?

Відповів Ґас.

— Навряд, але може трапитися будь-що, — промовив він, і Полін побачила, як присутні закивали головами. Ґас додав: — Єдина їхня надія — бліцкриг, який швидко відріже південнокорейські порти й аеродроми, унеможлививши перекидання підкріплення.

— Лише на мить уявімо: це сталося. Що можна зробити?

— Дві речі, але обидві потягнуть за собою нові загрози. Можна збільшити чисельність наших сил у регіоні: кораблів у Південнокитайському морі, бомбардувальників на базах у Японії, авіаносців на Ґуамі.

— Але Китай розглядатиме це як провокацію та подумає, що ми спрямовуємо зброю на них.

— Саме так.

— Який другий варіант?

— Ще гірший, — мовив Ґас. — Можна паралізувати північно-корейську армію ядерним ударом.

— До цього закликатиме Джеймс Мур завтра з телеекранів.

— І такий крок потягне за собою удар у відповідь: або від залишків північнокорейських ядерних сил, або ж, що значно гірше, від Китаю.

— Що ж, дотримуємося обраної стратегії, однак уважно стежимо за перебігом подій. Білле, попросіть Пентагон вивести на екран статистику літаків та ракет Північної Кореї: які вдалося збити, а які ще залишаються в повітрі. Ґасе, поговоріть із Сандіпом, нехай надає ЗМІ погодинні звіти. Простежте, щоб він був у курсі розвитку ситуації. Нехай державний департамент проконсультує іноземні посольства. А ще нам потрібні кава й канапки. Це буде довга ніч.

* * *

Коли в Східній Азії сіло сонце, а над Білим домом зажеврів світанок, генерал Шнайдер оголосив, що бліцкриг Північної Кореї провалився. Щонайменше половина ракет не досягнула цілей: частину збила ППО, інші вийшли з ладу після кібератаки на їхні системи, а деякі впали без очевидних причин. Винищувачі підбили кілька бомбардувальників.

Та попри те, жертв серед військових та цивільних — американців та південних корейців — було чимало. CNN транслював відео із Сеула й інших міст: частково — записи з південнокорейського телебачення, частково — із соцмереж. На них було видно зруйновані будинки й пожежі, серед завалів і згарищ медики допомагали пораненим і збирали тіла вбитих. Утім, усі порти та військові аеродроми працювали. Атака тривала, та в її результаті більше ніхто не сумнівався.

Полін була заряджена від кави й напруги, але вважала, що бачить швидке завершення. Коли Білл договорив, узяла слово:

— Гадаю, настав час запропонувати перемир’я. З’єднайте мене з президентом Ченем.

Жаклін узялася організовувати дзвінок. Білл уперто промовив:

— Пані президентко, в Пентагоні хочуть завершити ліквідацію північнокорейських військових сил.

— Віддалено зробити це не вдасться, — заперечила вона. — Для цього необхідно заходити на територію Північної Кореї, через що спалахне нова війна — з Китаєм, здолати який буде набагато важче, ніж Пхеньян.

Дехто з присутніх схвально забурмотів, і Білл неохоче погодився:

— Добре.

Полін додала:

— Та поки Північна Корея не погодилася припинити вогонь, бийте з усього, що є.

Він збадьорився.

— Чудова думка, пані президентко.

Жаклін сказала:

— Чень на лінії.

Полін узяла слухавку. Обмінявшись із Ченем кількома фразами, промовила:

— Удар Північної Кореї по Південній відбито.

Чень заговорив через перекладача:

— Агресія сеульського режиму проти Народно-Демократичної Республіки Кореї безпідставна.

Полін здивувалася. Під час попередньої розмови він поводився розважливіше, одначе зараз слово в слово повторював пропаганду. Вона сказала:

— Та попри те, Північна Корея програла бій.

— Корейська народна армія й далі рішуче боронитиме свою Республіку від ініційованих Америкою атак.

Полін затулила слухавку долонею.

— Я знаю Ченя. Він сам не вірить у цю маячню.

Ґас відповів:

— Думаю, з ним зараз у кімнаті силовики, які кажуть, що йому говорити.

Кілька присутніх погоджувально закивали головами. Попри ускладнення, вона мала донести свою позицію.

— Я вважаю, народи США та Китаю здатні знайти спосіб припинити убивства.

— Китайська Народна Республіка, звісно, розгляне вашу пропозицію.

— Дякую. Я прошу про припинення вогню. — Запала довга тиша. Полін додала: — І була б вдячна, якби ви передали ці слова своїм товаришам у Пхеньяні.

Запала мовчанка, і Полін здогадалася, що Чень закрив слухавку рукою та радиться зі старими комуністами, що зібралися в його резиденції на березі озера Джоннаньхай. Про що вони говорять? Нікому в Пекіні ця війна не потрібна. Північній Кореї не перемогти — це довели нічні події, — а Китай не бажав вступати у збройний конфлікт зі США.

Тягнучи час, Чень сказав:

— Ви можете гарантувати, що цю саму пропозицію приймуть у Сеулі?

— Авжеж, ні, — миттю відповіла Полін. — Південна Корея — незалежна держава. Та я зроблю все, щоб переконати президентку Но.

Після ще однієї тривалої паузи Чень промовив:

— Ми обговоримо це з Пхеньяном.

Полін вирішила натиснути на нього:

— Коли?

Цього разу відповідь була миттєва:

— Негайно.

Це вже говорив сам Чень, а не його радники, здогадалася Полін. Сказала:

— Дякую, пане президенте.

— Дякую, пані президентко.

Розмова скінчилася. Полін оголосила:

— У Пекіні щось змінилося.

Ґас пояснив:

— Коли починають стріляти, слово беруть військові, а в китайської армії радикальне керівництво.

Полін глипнула на Білла й подумала, що радикалізм притаманний усім силовикам. Відтак запропонувала:

— Що ж, час поговорити із Сеулом.

Жаклін промовила:

— Набираю президентку Но.

Комутатор з’єднав Полін із Сеулом, і вона почала:

— Це був страшний день, пані президентко, але південнокорейське військо виявило мужність і розбило агресора.

Уявила собі президентку Но: туго зібране сиве волосся, що відкриває високе чоло, колючий погляд чорних очей та зморшки навколо губ, що підкреслювали довгу історію конфлікту.

Но відповіла:

— Верховний керівник затямив, що не можна нападати на Південну Корею безкарно. — Зі щирого задоволення, що бриніло в її голосі, Полін здогадалася: Но має на увазі й замах на себе, в якому загинув її коханець, і події останніх годин. Відтак Но додала: — Висловлюю подяку сміливому та щедрому народу США за неоціненну допомогу.

«Ну, ось він, слушний момент», — подумала Полін.

— Час обговорити подальші кроки.

— Тут темніє, тому обстріли