Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

номер двісті сорок один… у Торговому центрі… пропускна здатність буде обмежена. Можливо, тисяч п’ятдесят на другий рік, коли портал з’явиться у Висадці. Тур класу люкс. Так буває завжди, коли до Мережі приймають старожитню ембріон-колонію.

— А потім?

— Після п’ятирічного випробувального терміну? З’являться тисячі порталів. Я можу собі уявити двадцять-тридцять мільйонів нових мешканців упродовж першого року повноцінного членства.

— Двадцять-тридцять мільйонів, — повторила Сірі. Світло від нактоуза[195] освітлювало її зморшкувате обличчя знизу. Досі вродливе. Але без жодних ознак гніву чи шоку, їх я чекав у парі.

— Але тоді ви вже й самі станете громадянами. Вільними подорожувати деінде по Всемережжю. Тільки нових планет на той момент очікується цілих шістнадцять на ваш вибір. Можливо, навіть більше.

— Так, — опустила своє спорожніле горнятко Сірі. Мжичка запорошила шибки позаду нас. Грубий монітор радару у рамці ручного різьблення свідчив про порожнечу моря навколо, буря минула. — Меріне, це правда, що люди в Гегемонії мають помешкання на десятках планет? Ну, тобто будинок один, а у вікнах небеса різних світів?

— Звісно, — відповів я. — Але таке не в багатьох. Мультипланетні резиденції можуть собі дозволити тільки багаті.

Сірі всміхнулася і поклала руку мені на коліно. Затилля її долоні вкривали старечі плями та сітка синіх вен.

— Але ж ти дуже багатий, правда, моряку?

— Ні, поки що ні, — відвернув я погляд.

— Зате вже скоро, Меріне, скоро. Скільки тобі ще тут, кохання моє? Менше двох тижнів, а потім політ додому до Гегемонії. Ще п’ять місяців на транспортування останніх деталей. Кілька тижнів на завершення робіт, і ти зайдеш до свого дому багатим чоловіком. Пішки зайдеш до дому, що знаходиться звідси за двісті порожніх світлових років. Що за чудернацькі думки?.. На чому я спинилася? Наскільки це реально затягнеться? Менше стандартного року.

— Десять місяців, — підтвердив я. — Триста шість стандартних днів. Триста чотирнадцять ваших. Дев’ятсот вісімнадцять змін.

— І тоді скінчиться твоє заслання.

— Так.

— І ти станеш двадцятичотирирічним багатієм.

— Так.

— Я втомилася, Меріне. Хочу спати.

Ми запрограмували румпель[196], налаштували сигнал небезпечного зближення і спустилися вниз. Вітер посилився, і старе судно із кожною новою хвилею важко спиналося на її гребінь і провалювалося вниз. Ми розляглися при тьмяному освітленні розгойданої лампи. Я першим заліз у койку та вкрився ковдрою. Ми вперше із Сірі лягали спати в один і той самий час. Пригадуючи наше останнє Возз’єднання та її сором’язливість на віллі, я очікував, що вона загасить ліхтар. Натомість цілу хвилину Сірі простояла голяка в прохолодному повітрі, опустивши тонкі руки по швах.

Час її не пошкодував, але не спотворив. Сила тяжіння зробила свою чорну справу із персами та сідницями, і Сірі помітно схудла. Я витріщався на те, як тепер через шкіру проступали її ребра та грудина, і згадував усе ще пухкого в ті дні шістнадцятирічного підлітка з теплою, оксамитовою на доторк шкірою. У морозному світлі лампи, що гойдалася на стелі, я не зводив погляду з обвислої плоті жінки, пригадуючи місячне сяйво на її персах-бруньках. І все ж таки напрочуд, навдивовижу я розумів, що переді мною та сама Сірі.

— Посунься, Меріне. — Вона сковзнула на койку поруч. Простирадла холодили шкіру, але під грубою ковдрою було затишно. Я вимкнув світло. Крихітний кораблик розмірено погойдувався у такт із диханням моря. До мене долинало співчутливе рипіння щогл і такелажу. Вранці ми закидатимемо неводи, витягатимемо неводи і церуватимемо їх, але зараз час спати. Я почав куняти під удари хвиль по дереву.

— Меріне?

— Так.

— Що станеться, якщо Сепаратисти нападуть на туристів із Гегемонії або нових мешканців?

— Я гадав, усіх Сепаратистів силоміць виселили на острови.

— Виселили. Але раптом вони стануть чинити опір?

— Гегемонія надішле Збройні сили, які дадуть Сепаратистам конкретної прочуханки.

— А якщо вони нападуть на сам телепорт?.. Знищать його ще недобудованим?

— Неможливо.

— Так. Знаю. Але все ж таки.

— Тоді за дев’ять місяців «Лос-Анджелес» повернеться разом із військами Гегемонії, які перейдуть до стадії прочуханки для Сепаратистів… чи будь-кого іншого на Мауї-Заповітній, хто надумає заступити їм шлях.

— Дев’ять місяців польоту, — сказала Сірі. — Одинадцять наших років.

— Хоч круть, хоч верть, але повернення неминуче, — промовив я. — Поговорімо про щось інше.

— Гаразд, — погодилася Сірі, та ми не говорили. Я слухав порипування і зітхання корабля, а вона пригорнулася до мене. Її голова лежала на моїм плечі, і вона так глибоко дихала, що мені здалося, наче Сірі заснула. Та я і сам практично задрімав, коли раптом її тепла рука сковзнула вгору по моїй нозі і взяла мене в жменю. Я подивувався, поворушився і здерев’янів. На питання, що я не подужав поставити, Сірі навпошепки відповіла:

— Ні, Меріне, для цього ніхто і ніколи не буває надто старим. Принаймні для того, аби прагнути близькості і тепла. Вирішуй сам, кохання моє. Мене вдовольнить будь-який варіант.

І я вирішив. Удосвіта ми поснули.

Гробниця порожня.

«Донеле, зайди сюди!»

Той похапцем прибігає, оточений у пустотілому просторі шарудінням своєї мантії. Гробниця порожня. Тут немає камери гібернації (та я й не очікував її побачити замість домовини), але так само не стоїть ані труни, ані саркофага. Яскрава лампа освітлює білий інтер’єр.

— Донеле, що це в біса таке? Я гадав, тут покоїться Сірі.

— Так і є, батьку.

— То де ж її поклали? На Бога, невже під плитами?

Донел протирає чоло. Я раптом згадую, що все ж таки питаю про його матір. А також те, що він майже два роки звикає із думкою, що її вже немає.

— Тобі ніхто не сказав? — питає він.

— Що сказав? — гнів і спантеличення зараз хлинуть через край. — Мене пригнали сюди з космопорту, заявивши, що могилу Сірі я маю відвідати ще до відкриття телепорту. Що?

— По своїй смерті мама заповідала кремацію. Її тлін розвіяли над Великим південним морем із найвищої платформи родинного острова.

— Тоді навіщо цей… склеп? — я уважно добираю слів. Донел чутливий.

Він знову протирає чоло і зиркає на двері. Натовп нас не бачить, але ми дуже відстаємо від графіка. Інші члени Ради вже квапляться вниз по схилу пагорба, щоби зайняти свої місця на трибуні поруч із іншими високоповажними особами. Моя некваплива скорбота сьогодні гірша від провалів у хронометражі — вона перетворилася на погану виставу.

— Мама залишила інструкції. Їх виконали. — Він торкнувся панелі всередині могили на стіні, і за нею відкривається невеличка ніша з металевою коробкою. На ній моє ім’я.

— Що це?

Донел хитає головою:

— Особисті речі, які вона тобі передала. Подробиці були відомі тільки Магрітт, а вона загинула минулої зими, так нікому