Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

— Гаразд, — кажу я. — Дякую. Зараз буду.

Донел зиркає на свій хронометр:

— Церемонія розпочинається за вісім хвилин. За двадцять — стартує телепорт.

— Знаю. — Насправді, я не знаю. Якась частина мене абсолютно точно в курсі, скільки ще залишається часу. — Скоро буду.

Донел, повагавшись, іде геть. Доторком руки я замикаю за ним двері на сенсорний замок. Металева коробка навдивовижу замашна. Я кладу її на кам’яну підлогу і схиляюся над нею. Коробка відкривається з допомогою дрібнішого сенсорного замка. Її покришка з’їжджає, і я зазираю у контейнер.

— А бодай мене, — тихо промовляю я. Не знаю, що я уявляв собі там знайти (якісь артефакти, ностальгійні сувеніри наших ста трьох днів, проведених разом), може, засушену квіточку якогось забутого підношення або валторнову мушлю, яку ми виловили біля Февароне… Але як таких сувенірів у коробці не було.

Натомість в ній лежав маленький ручний лазер Штайнер-Джинна, один із найпотужніших видів стрілецької зброї всіх часів. Акумулятор живиться від маленького термоядерного елемента, який Сірі, найпевніше, дістала зі своєї міні-субмарини. Від нього ж живиться і стародавній комлог — антикварний твердотільний причандал із рідкокристалічним монідиском. Індикатор заряду світиться зеленим вогником.

У коробці лежать іще два предмети. Один із них — медальйон-перекладач, яким ми користувалися так давно. А от останній мене буквально змусив роззявити з подиву рот.

— Ах ти ж маленька мерзотнице! — видихнув я. Усе стало на свої місця. І я не можу стримати посмішки. — Маленька зрадлива мерзотнице…

Охайно згорнутий, із правильно під’єднаним живленням, в ній чекав на мене килим-літун Майкла Ошо, придбаний ним на карвнельському ринку за тридцять марок. Я облишаю поки що килим, від’єдную комлог і дістаю його із коробки. Вмостившись по-турецьки на холодних каменях, я клацаю кнопками монідиска. Світло в склепі тьмянішає, і раптом переді мною вже стоїть Сірі.

Коли загинув Майк, мене з корабля не зсадили. Могли, але не зсадили. Не віддали на поталу містечкового правосуддя Мауї-Заповітної. Могли, але зробили інший вибір. Два дні я просидів під наглядом Служби безпеки, відповідаючи на їхні запитання, а одного разу — навіть на запитання шкіпера Сінґха. Мені дозволили повернутись до виконання своїх обов’язків. І чотири місяці впродовж довгого стрибка назад я мордувався убивством Майка. Я знав, що по-своєму, якимись незграбними діями посприяв цьому душогубству. Із цими думками я одбував свої зміни, у холоднім поту снив свої кошмари та міркував, чи спишуть мене на велику землю в Мережі. Мене могли просвітити, але зробили інший вибір.

Не списали. Дозволили піти у нормальну відпустку в Мережі, але заборонили відпочинок на поверхні планети в системі Мауї-Заповітної. А ще я заробив догану із занесенням в особову справу і тимчасове пониження. От вам і вся ціна Майковому життю — догана і пониження.

З усім екіпажем я пішов у тритижневу відпустку, та на відміну від решти я не планував повертатися. Я телепортнувся на Есперанс і припустився класичної помилки матроса, який відвідує рідних. Двох днів у переповненій багатоповерхівці-«картоплині» мені вистачило по зав’язку, і я перебрався на Луз, де з головою і задоволенням поринув у триденне блядування на Рю-де-Ша[197]. Коли ж похмурий настрій узяв гору, я стрибнув на Фудзі і ставка за ставкою проциндрив свої запаси марок на тамтешніх кривавих боях самураїв.

Урешті-решт я незчувся, як телепортом потрапив на Домашню станцію та сів на катер, що за два дні доставив мене на рівнину Еллада. Раніше я ніколи не був ні в Домашній системі, ні на Марсі, але й повертатися туди не збираюся. Однак десять днів, проведені там, на самоті в подорожах курними, нехорошими коридорами Монастиря, увінчалися поверненням на корабель. Поверненням до Сірі.

Час від часу в самому м’якому скафандрі та кисневій масці я виходив із червонокам’яного мегалітичного лабіринту, ставав на одному з незліченних тисяч кам’яних балконів і не міг відірвати погляду від блідої сірої зірки, що колись була Старою Землею. Інколи в такі моменти я починав думати про хоробрих і дурних ідеалістів, котрі летіли в невідому чорноту на своїх повільних і ненадійних кораблях, навантажених ембріонами та ідеологіями, зате рівною мірою убезпечених вірою та турботою. Та переважно я намагався не думати взагалі. Переважно я просто стовбичив у фіолетовій ночі і дозволяв Сірі прийти до мене. Там, у надрах Гори Наставника, де бездоганне саторі так і не опановувало куди достойніших пілігримів[198], мені вдалося його досягти завдяки спогадам про тіло неповнолітньої дівчини-дівчиська, що колись лежало поруч зі мною, а місячне проміння зривалося на нас із крил яструба Томаса, який ширяв угорі.

І коли «Лос-Анджелес» квантувався у зворотному напрямку, я піднявся на його борт разом із нею, а за чотири місяці був готовий відпрацювати свою будівну зміну, під’єднатися до своїх звичних стимсимів та проспати всю відпустку. Та до мене прийшов Сінгх.

— Ти спускаєшся на планету, — повідомив мені він. Я нічого не розумів. — За минулі одинадцять років у цих селюків прямо народилася драна легенда про те, як ви тут з Ошо наколобродили. В їхній культурі ваше нетривале вовтузіння в сіні з тією аборигенкою обросло міфами.

— Із Сірі, — поправив його я.

— Збирай манатки, — правив далі Сінгх. — Усі три тижні сидітимеш на планеті. Посол вважає, що Гегемонії від тебе на землі зараз користі більше, ніж на орбіті. Що ж, побачимо.

Світ чекав. Натовп вітав. Сірі махала. Із гавані ми вийшли під вітрилами на жовтому катамарані і рушили на південний південний схід у напрямку Архіпелагу та її родинного острова.

— Привіт, Меріне, — у мороку гробниці ширяє образ Сірі. Голограма не бездоганна — її краї розмиті. Але це Сірі. Така, якою я її бачив востаннє: волосся просто обчикрижене (про стрижку радше не йдеться), високо піднята голова, на обличчі залягли глибокі тіні. — Привіт, Меріне, кохання моє.

— Привіт, Сірі, — відповідаю я. Двері могили зачинені.

— Пробач, що не можу розділити з тобою радість Сьомого Возз’єднання. Я на нього чекала. — Сірі бере паузу і дивиться на свої руки. Образ ледве тремтить, коли проз нього пролітають порошинки. — Я ретельно обдумувала, що тобі казати в цей момент, — править вона далі. — Як це казати. Чим аргументувати. Чим настановляти. І тим не менше розумію марнотність слів. Вони вже або всі прозвучали і були почуті тобою, або говорити взагалі немає про що і найліпше цій годині пасуватиме тиша.

Із віком голос Сірі тільки покрасивішав. Повнозвучний та спокійний, такий може бути лише в людини, яка спізнала біль. Сірі поворушила руками, і вони зникли