Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

та вогняна колона, викидаючи навсібіч білу пару. Та ось те вогненне стовпотворіння

вирвалось за межі атмосфери — й розсипалось неначе

блискучими

крижаними

кристалами:

геть,

геть

від

гравітаційного колодязя, мов ото пробита кулею шиба

розсипається дощем скалок.

Масивний бриж, мов вітер полем трав, помчав довколишнім

океаном навсібіч від того, все ще ростучого, вогняного стовпа.

Розумом Басія усвідомлював, що ті «брижі» мали бути хвилями,

валами в сотні тисяч футів заввишки, що розбігáлися геть від

місця виверження. Але розумова частина його мозку швидко

десь дівалася за верескливою первісною людиною, що з жаху

випорожнює свого міхура в кондомо-катетер свого скафандра.

Зростав Басія в системі Юпітера. Не раз дивився відео про Іо, близеньку планету. А та Іо уславилася такими масивними

вулканами, яких люди більш ніде й не бачили. Як із поверхні

цього Юпітерового супутника вивергалися гігантські сірчані

гейзери, закидаючи ті часточки аж у плазмовий тор «царя

богів» і в ріденьку систему його кілець. Через них була Іо майже

божевільно негостинним місцем.

Але куди тим іовським виверженням до цього вибуху, що на

нього Басія дивився з орбіти! Здавалося: це виверження

знищило пів планети.

Спочатку він подумав: то добре, що Перша Висадка

розташована в іншій частині цього світу. Але вже друга думка

підказала: ударна хвиля прямує саме в тому напрямі, й не дуже

вона вповільниться, бо не обходитиме цілу планету.

— Святий Боже! — закричав Алекс по радіо. — Ти бачиш, як

планета роздристалась своїм лайном?

— Подзвони вниз, — спробував і відповісти криком Басія. Але з

горла вирвалося тільки якесь панічне скигління. — Треба, щоб

ти застеріг їх!

— Щоб застеріг їх — а робити їм що? — спитав Алекс. Чути

було, який він ошелешений.

«Що ж тобі робити, коли планета, на якій ти стоїш, намагається тебе вбити?»

Басія не знав.

Розділ двадцять дев’ятий. Голден

Голден стояв на невисокій горі, що домінувала над Першою

Висадкою, і намагався радіти красі планети, в той час як його

мозок безперестанку вгризався в п’ять-шість нерозв’язних

проблем, що їх, як усім гадалося, він таки мав розв’язати.

Звичайну пилюгу трохи прибили лагідні нещодавні дощики.

Але, спасибі їм, містечко набуло охайного, доглянутого вигляду.

Й мирного ніби. Вгорі синіло приголомшливе небесне індиго, прикрашене ще й розвихрілими кучериками стратосферних

хмарин. Ручний термінал доповідав: температура 22 градуси за

Цельсієм, легіт у чотири вузли з північного сходу. Та коли б до

цієї краси ще й вродливу присутність Наомі поруч… або

принаймні на «Росинантові», щоб жива-здорова… то яка б то

була просто незрівнянна краса!

— Знудьгувався я за планетами, — признався Голден, заплющивши очі й ставши обличчям до сонця.

— А я ні, — обізвався Еймос. Скільки тривала їхня пообідня

прогулянка, здоровило усе мовчав та й мовчав, аж Голден ніби й

забув про його присутність.

— Ніколи не тужиш за лагідним леготом? За сонечком на твоїй

шкірі? За дрібним дощиком?

— Не ці особливості планетарного життя закарбувались у моїй

пам’яті, — відповів Еймос.

— Хочеш висловитися про це? — запитав Голден.

— Ніскілечки.

— Гаразд. — Голден не брав близько до серця, коли механік

відмовлявся розповідати про своє життя. Мав Еймос, як він сам

висловлювався, забагато минулого у своєму минулому. Не

любив він, щоб хтось копирсався в його душі, а Голден якраз був

не з тих, що в душу лізуть. Голден і так задосить знав про те, як

брутально виховували Еймоса на Землі, то й не бажав знати

більше.

— Чи не пора вже й назад, — мовив Голден після ще кількох

приємних хвилин під тим вітерцем. — Можливо, КЕХ уже й

відгукнулася на мої прохання.

— Ще б чого! — пирхнув Еймос. — Якщо кехівські великі цабе

надіслали відповідь за кілька секунд після твого звернення, то

наразі вони й самі вже сюди прилетіли: біжи стрічай!

— Не попущу, щоб твої натяки на невеличку затримку

підірвали мій