Вільям Фолкнер - Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер

Я лише боявся, щоб Сем не сказав: «Чом ти не візьмеш цього хлопця з собою?» — бо дуже хотів побачити, як пересуватимуть вагон. Я просто не вірив. Отож ми чекали. Вони не забарилися — Бун і той чоловік з ліхтарем скоро повернулись, несучи два ломи, кожен футів на вісім завдовжки, і я дивився (міс Коррі й Отіс також), як вони це робили.

Чоловік поставив ліхтаря долі, сам виліз драбинкою на дах вагона й попустив гальмо, а Сем з Буном, упершись ломами в рейки під колесами, почали підважувати й підштовхувати вагон короткими рухами, так, наче помпували, а я все ще не вірив. Вагон стояв чорний, високий і гранчастий проти місяця, нерухомий і прямокутний, немов темний мур у вузькій срібній рамі місячного світла; одна дрібненька постать вовтузилась при гальмовій корбі на даху вагона, а дві, ще дрібніші, нахилялися й пригиналися внизу, підсовуючи посріблені ломи під задні колеса. І такий величезний та непорушний був вагон, що спершу видалося, наче то не він зрушився вперед, а що це Сем з Буном у моторошній пантомімній покорі ледь-ледь помітно витягали з-під нього твердий щирець, цю зачаровану місяцем панорамну землю. І так певно він тепер зрівноважився в русі, що Бун і Сем покидали ломи, і Бун сам голіруч котив його делікатно, мов дитячу коляску, вздовж помосту, куди було треба, аж поки Сем сказав: «Гаразд», — і чоловік угорі закріпив гальмо.

Отже, нам лишилося тільки завести туди коня. Це було однаково, як сказати: «Ось ми вже і в Алясці, лишається тільки знайти золоту жилу». Ми обійшли склад. По той бік стояв прикріплений до помосту покіт. Але поміст збудували на такій висоті, щоб зручно було вантажити й розвантажувати підводи, і покіт виявився мало що не кладкою на ручні візки й тачки, правда, міцною досить, але завширшки лише в яких п’ять футів і без поруччя. Нед зупинився біля покоту й промовляв до коня.

— Він уже його оглянув, — пояснив нам Нед. — Він знає, що ми хочемо від нього, аби він піднявся цею кладкою, але ще не вирішив, чи сам теж цього хоче. От якби містер Багажник зробив ще одну ласку: трохи одступився й заодно батога де позичив.

— А він же в тебе є, — сказав Бун.

Бун мав на увазі мене, один з моїх фокусів, моїх талантів. Це я робив і язиком, клацаючи ним об піднебіння, і горлом, і всім ротом — звук виходив різкий і голосний, наче ото батіг ляскає різко й голосно. Мама врешті заборонила мені це робити не тільки в хаті, а й у дворі. А раз бабуся аж підскочила від цього звуку й мовила круте слово. Але тільки раз. То було майже рік тому, і досі я міг уже й забути свій хист.

— Ну то добре, — сказав Нед. — Маємо батіг. — Він звернувся до мене: — Дістань собі довгого дубця. Онде в живоплоті мусить бути.

Там і справді ріс кущ жимолості — колись то, певно, був чийсь газон чи садок, ще до того, як прийшли поступ, промисловість, торгівля, залізниця. Я вирізав прут і повернувся. Нед підвів коня до покоту.

— Тепер ви здорові, містер Бун і містер Багажник, станьте обабіч, як стовпи на воротях. — Коли вони це зробили, Нед уже був посеред покоту з повіддям у руці; він стояв лицем до коня і промовляв до нього: — Ось ти й тут. Навпрошки цею благенькою стежкою ти дійдеш завтра вранці до слави й до Посема в штаті Теннессі. — Потім він зійшов униз, завернув коня і рушив досить швидко, промовляючи цим разом до мене: — Він уже бачив твого дубця. Іди зараз за ним. Не торкайся його, ані ляскай, поки я не скажу. — Я так і зробив, і ми втрьох — Нед, кінь і я — відійшли прямо від покоту ярдів на двадцять, і там Нед, не зупиняючись, обернувся разом з конем, я за ними, коли це кінь забачив покіт між Буном та Семом за двадцять ярдів від себе і враз пристав. — Лясни, — наказав Нед. Я клацнув язиком, вийшло непогано, кінь злегка шарпнувся, Нед уже рушив, тепер трохи швидше, назад до покоту. — Коли я скажу тобі зараз ляснути, торкнися дубцем його. Не вдар, а лиш черкни понад хвостом, як тільки ляснеш. — Він уже пройшов поміж Буном та Семом і був на покоті, а кінь якраз намагався вирішити, чи огинатись йому, чи втекти (в даному разі виникало додаткове ускладнення: куди легше скочити — в Бунів чи Семів бік), а чи просто помчати через усіх нас. Трохи не навіч було видно, як воно з конем діялося, на що Нед, мабуть, і розраховував: на розум полохливий і боязкий, якого стає лиш на одну думку за раз, коли поява другої спричинює цілковитий хаос. — Ляскай! — скомандував Нед. Цього разу я й черкнув коня легенько, як Нед звелів. Кінь сіпнувся, скочив, передні ноги вже на половині покоту, одна задня (що від Буна) вдарила в крайню дошку й послизнулася, аж тут Бун, ще Нед і не озвався, схопив ту ногу обіруч і поставив назад на покіт, усією своєю вагою підпираючи коня, що застиг, тремтячи, на місці, уже всіма чотирма ногами на покоті. — Тепер, — сказав Нед, — приклади прута йому поперек сухожилків, хай знає, що за ним щось є, і що воно не дозволить йому впасти назад.

— Ага, цебто щоб не пустило його втекти, — озвався Сем. — Для цього нам треба лом. Сходи принеси, Чарлі.

— Авжеж, — мовив Нед. — За хвилину лом буде нам потрібен. А зараз досить із нас і дубця. Ти замалий, — сказав він мені. — Нехай його візьмуть містер Бун і містер Багажник. Прикладіть дубця лукою до задніх ніг, як ото ремінь в упряжі. — Вони так і зробили, кожен тримаючи свій кінець гнучкого дубця. — Тепер уперед, разом з ним. Коли я скажу зараз ляскати, лясни голосно, щоб він подумав, що йому й перепаде так само. — Але не довелося мені ляскати. Нед сказав коневі: — Ходи, синку. Поїдемо до Посема.

І кінь рушив з місця, Бун і Сем за ним, притискаючи йому до задніх ніг дубця, наче мотузяну петлю; передні ноги його вже стали на твердий поміст, тоді останній відчайдушний ривок — і поміст лунко застукотів, ніби то був простий дерев’яний місток.

— Щоб загнати його в вагон, цього дубця буде замало, та й ляскання хлопцевого теж, —