Олександр Дюма - Королева Марго, Олександр Дюма
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Вітаю, панове, — сказав він, — я йду до короля.
І щоб обдурити свій жерущий неспокій, щоб підготувати, може, доказ, що він був у іншому місці, він справді пішов до брата. Чого пішов? Він і сам не знав... Що мав сказати?.. Нічого. Він не Карла шукав, він тікав від Генріха.
Він піднявся маленькими крученими сходами і побачив, що двері до короля напіввідчинені.
Гвардійці пропустили герцога, не затримавши його; в дні полювання не додержували ні етикету, ні правил охорони.
Франсуа пройшов передпокій, салон і опочивальню, не зустрівши нікого; тоді він подумав, що Карл, напевне, у себе в збройовому кабінеті, і штовхнув двері, що вели з опочивальні до цього кабінету.
Карл сидів у великому фотелі з різьбленою гострою спинкою за столом, спиною до дверей, якими увійшов Франсуа.
Він, здавалось, захоплений був заняттям, що цілком його поглинуло.
Герцог підійшов навшпиньки; Карл читав.
— Чорт візьми! — скрикнув він раптом. — Чудесна книга! Я давно чув про неї, але й не думав, щоб вона була у Франції.
Д’Алансон насторожив вуха і ступив ще крок уперед.
— Кляті листи, — сказав король, підносячи пальця до губ і надавлюючи на книгу, щоб відділити прочитану сторінку від дальшої, — можна подумати, що їх нарочито позліплювано, щоб приховати найцікавіше, що в них є.
Д’Алансон аж скочив уперед.
Книга, над якою зігнувся Карл, була та сама, яку він поклав у Генріха.
У нього вирвався глухий скрик.
— А, це ви, д’Алансон? — сказав Карл. — Милості просимо, гляньте на цю книгу про мисливство, найкращу, яка будь-коли виходила спід пера людини.
Першою думкою д’Алансона було вирвати книгу з рук у брата, але пекельна думка прикувала його до місця, страшна усмішка пробігла по зблідлих устах, він, мов засліплений, провів рукою по очах.
Потім, потроху вертаючись до свідомості, але не ступаючи й кроку ні вперед, ні назад, д’Алансон спитав:
— Сір, як ця книга дісталася до рук вашої величності?
— Дуже просто. Ранком я зайшов до Генріха подивитись, чи він готовий. Його не було. Він пішов, мабуть, у псарню та до стайні. А замість нього я знайшов цей скарб і приніс сюди, щоб прочитати на дозвіллі.
І король знову підніс пальця до губ і знов перегорнув непокірну сторінку.
— Сір, — пробелькотів д’Алансон, у якого волосся знялось угору і по всьому тілу розійшлася страшна млявість, — я прийшов сказати вам...
— Дайте мені дочитати розділ, Франсуа, — сказав Карл, — а тоді вже говоритимете, що схочете. Вже п’ятдесят сторінок я читаю, краще сказати — глитаю.
— Він двадцять п’ять разів скуштував отрути, — подумав Франсуа. — Мій брат загинув!
І подумав, що на небі є бог, а бог, може, зовсім не те, що випадок.
Франсуа втер тремтячою рукою холодний піт, що виступив на його лобі, і мовчки почав дожидатись, як звелів йому брат, поки той дочитає розділ.
ХIX. Полювання з птахами
Карл усе читав. Захопившись, він пожирав сторінку по сторінці, а кожна сторінка, як ми вже сказали, чи то через вогкість приміщення, де книга довгий час переховувалась, чи то з інших причин, прилипла до інших.
Д’Алансон розгубленим поглядом дивився на це страшне видовище, кінець якого розумів тільки він один.
— Ох, — мурмотів він, — що має тут статись! Як! Я поїду на вигнання, подамся шукати вигаданого трону, а Генріх тим часом, при першій же звістці про недугу Карла, з’явиться десь у місті за двадцять льє від столиці, вичікуючи здобичі, яку дає нам випадок, за один крок опиниться в столиці, і перш ніж король польський одержить звістку про смерть брата, династія вже зміниться. Це неможливо!
Думки ці побороли перше почуття мимовільного жаху, що спонукало Франсуа зупинити Карла. Доля, здавалось, уперто охороняла Генріха і переслідувала Валуа, і герцог ще раз спробував боротися з нею.
За одну хвилину всі його плани щодо Генріха змінились. Отруєну книгу читав не Генріх, а Карл; Генріх мусив поїхати, але поїхати засуджений. З хвилини, коли доля врятувала Генріха ще раз, треба було, щоб Генріх залишився, бо ув’язнений у Венсені або Бастилії він був менш страшний, ніж бувши королем наварським на чолі тридцятитисячного війська.
Герцог д’Алансон дав Карлу дочитати розділ і, коли король знову підвів голову, сказав йому:
— Я чекав, брате, тому, що ваша величність звеліли чекати, але зробив це з великим жалем, бо маю розказати вам важливі речі.
— А, к чорту! — сказав Карл, бліді щоки якого поволі почали червоніти чи то через велике захоплення читанням, чи то через те, що отрута почала діяти, — к чорту! Якщо ти знову почнеш говорити мені про те саме, ти виїдеш, як виїхав король польський. Я здихався його, здихаюсь і тебе, і ні слова більше.
— Я хочу говорити з вами, брате, — сказав Франсуа, — не про свій виїзд, а про виїзд іншої особи. Ваша величність зачепили мої найглибші і найделікатніші почуття, як моя братня відданість вам, моя вірнопідданість, і я хочу довести, що я не зрадник.
— Ну, — сказав Карл, спираючись ліктем на книгу, закладаючи ногу на ногу і дивлячись на д’Алансона з виглядом людини, що всупереч своїй звичці зважилась терпіти, — ну, знов якісь плітки, якісь обмови?
— Ні, сір. Певне діло. Змова, яку тільки смішна делікатність не давала мені розкрити вам.
— Змова? — сказав Карл. — Побачимо змову.
— Сір, — сказав Франсуа, — в той час, як ваша величність полюватимете на берегах і в долині Везіна, король Наварський поїде в Сен-Жерменський ліс; в цьому лісі його чекає загін друзів, з якими він має тікати.
— Ах, усе це я чудово знаю, — сказав Карл. — Знову наклеп на мого бідного Анріо. Коли ви дасте йому спокій?
— Вашій величності не довго доведеться чекати, щоб, принаймні, переконатись, чи правда те, що я мав честь сказати вам.
— Як саме?
— Бо наш зять виїде сьогодні ввечері.
Карл підвівся.
— Слухайте, — сказав він, — я згоден в останній раз удати, ніби вірю вашим вигадкам; але попереджаю тебе й твою матір, що цей раз буде останній.
Потім, підвищуючи голос, додав:
— Покликать короля Наварського!
Гвардієць зробив рух, щоб виконати наказ; але Франсуа зупинив
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Королева Марго, Олександр Дюма», після закриття браузера.
