Олександр Дюма - Королева Марго, Олександр Дюма

— Я сказав вам, що не насмілюся, пані, — відповів герцог.

— Ну, йдіть. Та, принаймні, хоч покладіть на видному місці.

— Розгорнуту?.. Чи не годиться, щоб вона була розгорнута?

— Ні.

— То давайте.

Д’Алансон тремтячою рукою узяв книгу, яку рішучою рукою давала йому Катерина.

— Візьміть, візьміть, — сказала Катерина, — небезпеки немає, адже я доторкаюсь до неї: до того ж ви в рукавичках.

Цього запевнення д’Алансону було не досить, і він загорнув книгу в свій плащ.

— Спішіть, — сказала Катерина, — спішіть, Генріх може кожної хвилини вернутись.

— Ваша правда, пані, йду.

І герцог вийшов, похитуючись від хвилювання.

Вже кілька разів заводили ми читача до приміщення короля Наварського і примушували бути на нарадах, що відбувались там, то радісних, то страшних, залежно від того, чи посміхався, чи загрожував майбутньому королю Франції його геній-покровитель.

Та, либонь, ніколи ці мури, забризкані кров’ю вбивств, залиті вином оргій, напахчені парфумами кохання, ніколи цей куточок Лувра не бачив, щоб людина з обличчям, блідшим від обличчя герцога д’Алансона, відчиняла з книгою в руці двері до спальні короля Наварського.

А проте, як і сподівався герцог, в кімнаті не було нікого, щоб простежити цікавим або стурбованим оком, що збирався він вчинити. Перше сонячне проміння освітлювало кімнату, в якій не було нікого.

На стіні висіла напоготові шпага, яку пан де Муї радив Генріху взяти з собою. Кілька кілець від кольчуги були розкидані по підлозі. Туго набитий гаманець і невеликий кинджал лежали на столі, а легкий і тремтливий попіл у каміні, в поєднанні з іншими прикметами, ясно показував д’Алансону, що король Наварський надів кольчугу, взяв у свого скарбника гроші і спалив важливі папери.

— Мати не помилилась, — сказав собі д’Алансон, — брехун зраджував мене.

Висновок цей додав, безперечно, нових сил, молодому чоловікові, і він, скинувши оком по всіх кутках кімнати, зазирнувши за портьєри, переконавшись по шуму на дворі й тиші в приміщенні Генріха, що ніхто не думає підглядати за ним, витяг книгу спід плаща і, притуливши до дубового різьбленого пюпітра, швидко поклав її на стіл, де лежав гаманець, потім, увесь час тримаючись далі від неї, з ваганням, що виказувала його полохливість, виплеканою рукою розгорнув книгу на сторінці з гравюрою якоїсь мисливської сцени.

Розгорнувши книгу, д’Алансон зараз же ступив три кроки назад і, скинувши рукавичку, кинув її в камін, де не погас ще жар, на якому Генріх спалив свої папери. М’яка шкіра затріщала на жару, скорчилась і розправилась, наче труп якогось плазуна, і незабаром від неї залишились самі чорні та поморщені рештки.

Д’Алансон постояв, поки вогонь пожер рукавичку остаточно, потім згорнув плащ, в якому приніс книгу, узяв його під руку і швидко вернувся до своєї кімнати. Входячи до себе, він почув кроки на кручених сходах і, певний, що це Генріх вертається до себе, швидко зачинив свої двері.

Потім кинувся до вікна, але з вікна видно було тільки частину луврського двору. В цій частині Генріха не було, і це ствердило його здогад, що Генріх вернувся до себе.

Герцог сів, розгорнув якусь книжку і спробував читати. Це була історія Франції від Фарамонда[117] до Генріха II, на яку Генріх II дав дозвіл через кілька днів після свого вступу на трон.

Але думка герцога була далеко: пропасниця чекання палила йому душу. Биття артерій у скронях віддавалося в глибині його мозку; Франсуа здавалось, що він бачить крізь стіни, як бачать у маренні або в магнетичному екстазі; зір його проникав у кімнату Генріха, не зважаючи на потрійні перегородки.

Щоб позбутися страшного видіння, яке, здавалось йому, він бачив подумки, герцог спробував зосередитись на чомусь іншому, аби не на страшній книзі, розгорнутій на тому місці, де був малюнок, і покладеній на дубовому пюпітрі; але даремне він брав у руки то зброю, то свої дорогоцінності, сто разів ходив по тій самій доріжці паркету, кожна деталь малюнка, що його герцог побачив лише мигцем, врізалась йому в пам’ять. На малюнку був зображений сеньйор на коні, який, сам виконуючи обов’язки сокольника, кидав привабу, прикликаючи свого сокола і скачучи повним галопом по траві болота. І хоч як напружував свою волю герцог, спомин перемагав волю.

І він бачив уже не саму лише книгу, а й те, як король Наварський підходить до неї, дивиться на малюнок, силкується перегорнути сторінки, але вони не слухаються, і він перемагає перешкоду, слинячи собі пальці, і перегортає сторінки.

І хоч ця змальована уявою картина була нереальна, д’Алансон поточився і мусив спертись рукою на стіл, а другою рукою затулив собі очі, хоч затуленим очам картина ввижалась ще чіткіше.

Видіння це було його власною думкою.

Раптом д’Алансон побачив Генріха, що переходив двір. Він зупинився на хвилину коло слуг, що навантажували на двох мулів провізію для мисливців, — справді ж то були гроші й дорожні речі, — потім, давши їм накази, перейшов по діагоналі двір і попростував, певне, до вхідних дверей.

Д’Алансон лишився на місці нерухомий. Отже, це не Генріх піднявся потайними сходами. Отже, всі муки, що він терпів цілу чверть години, він терпів даремне. Усе, що, як він думав, скінчилось або близьке було до кінця, тільки починалось.

Д’Алансон відчинив двері з своєї кімнати, потім, держачи їх відчиненими, підійшов до дверей у коридор і почав слухати. На цей раз він не помилився: це був справді Генріх. Д’Алансон пізнав його ходу і характерне подзенькування шпор.

Двері в приміщення Генріха відчинились і знов зачинились.

Д’Алансон увійшов до себе і впав у фотель.

— Так, — сказав він собі, — ось що відбувається зараз: він переходить передпокій, першу кімнату, потім доходить до спальні; прийшовши, він почне шукати очима шпагу, потім гаманець, потім кинджал і, нарешті, побачить у себе на пюпітрі розгорнуту книгу.

— Що це за, книга? — спитає він себе. — Хто приніс мені цю книгу?

Він підійде, побачить гравюру з вершником, що приманює свого сокола, схоче читати, спробує перегортати сторінки.

Холодний піт виступив на лобі у Франсуа.

— Чи кликатиме він на поміч? — подумав герцог. — Чи отрута діє відразу? Певне, ні, бо мати сказала, що він має вмерти повільною смертю від виснаження.

Думка ця трохи заспокоїла його.

Так минуло десять хвилин, ціла вічність агонії, що тривала секунда по секунді, і кожна секунда була сповнена нечувано жахливих видінь, які тільки може вигадати уява.

Д’Алансон